— Ні, тату. Дай мені договорити. — Вона повернулася. В її очах блищали сльози, але голос був твердим. — Я повинна це пережити. Повинна зрозуміти. Прийняти. Інакше я збожеволію. — Вона підійшла до батька і сіла поруч. — Він був першим чоловіком, якому я довірилася повністю. Після Діми. Ти пам’ятаєш, як важко мені було? Три роки я нікому не вірила. А потім з’явився Артем. І я подумала: ось він. Той, кого я чекала. Той, хто ніколи не зрадить.
Надія схлипнула.
— Донечко…
— І знаєте, що найстрашніше? — продовжувала Дарина. — Я досі пам’ятаю, як він дивився на мене. З любов’ю. З ніжністю. Це було так по-справжньому. Як можна так прикидатися? Як можна грати роль кожен день, кожну хвилину? Він же не робот. Він людина. Невже у нього всередині зовсім нічого немає?
Степан мовчав. Він не знав, що відповісти. За тридцять років роботи він зустрічав таких людей — порожніх усередині, здатних імітувати будь-які емоції. Але пояснити це доньці він не міг.
— Ти впораєшся, — сказав він нарешті. — Ти сильна. Сильніша, ніж думаєш.
— Я не почуваюся сильною. Я почуваюся використаною, викинутою, як сміття.
— Ти не сміття. Ти моя донька. І ти виживеш. І будеш жити далі. А він… він відповість за все.
Дарина поклала голову батькові на плече.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Вони просиділи так до глибокої ночі. Три людини, пов’язані кров’ю і болем. Три людини, які готувалися до найважливішої битви у своєму житті.
Вранці Степан і Савельєв вирушили до Жанни. Її будинок — стара панельна п’ятиповерхівка — виглядав так само понуро, як і район навколо: облуплена фарба, розбитий асфальт, запах цвілі в під’їзді. Квартира на третьому поверсі.
Савельєв подзвонив. Двері відчинилися не відразу. Коли вони нарешті прочинилися на ланцюжку, Степан побачив худе, виснажене обличчя. Жінка років п’ятдесяти, хоча в документах значилося сорок сім. Прокурене волосся, жовті пальці, глибокі зморшки.
— Чого треба? — Голос був той самий. Хрипкий, прокурений.
— Жанно Петрівно? — запитав Савельєв, показуючи посвідчення. — Майор Савельєв. Потрібно поговорити.
Жінка зблідла. Її очі метнулися до сходів, шукала шлях до відступу.
— Я нічого не зробила.
— Ми знаємо про Кіру. І про Ольгу. І про Світлану.
Жанна здригнулася, як від удару.
— Я… я не розумію, про що ви.
— Розумієте. І у вас є вибір. Або ви говорите з нами зараз неофіційно. Або ми повертаємося з ордером і говоримо офіційно. У другому випадку ви йдете як співучасниця у трьох вбивствах. У першому — є шанс на угоду.
Жанна мовчала. Її руки тремтіли.
— Пустіть нас, — сказав Степан. — Будь ласка.
Щось у його голосі змусило її здригнутися. Вона подивилася на нього пильно, оцінююче.
— Ви батько, так? Батько тієї дівчинки?
— Так.
Жанна заплющила очі.
— Господи, — прошепотіла вона. — Господи, прости мене. — І зняла ланцюжок.
Квартира Жанни була такою ж виснаженою, як і її господиня. Старі меблі, вицвілі шпалери, запах застарілого тютюнового диму. На підвіконні десятки недопалків у консервній банці. На стіні — вицвіла фотографія молодої красивої жінки. Степан не відразу зрозумів, що це сама Жанна, двадцять років тому.
Вона посадила їх на продавлений диван, а сама залишилася стояти біля вікна, нервово смикаючи край фіранки.
— Я знала, що одного разу ви прийдете, — сказала вона тихо. — Знала. Кожен день чекала.
— Тоді чому не пішли? — запитав Савельєв. — Могли виїхати, сховатися.
Жанна гірко посміхнулася.
— Куди? З моєю біографією? З моїми гріхами? — Вона похитала головою. — Та й потім… Бігти — значить визнати. А я стільки років себе переконувала, що не винна. Що я просто робила документи. Просто допомагала людині почати нове життя. А що він робив з цим життям, це вже не моя турбота.
— Ви знали, — сказав Степан. Це було не питання.
— Не відразу. — Жанна закурила, руки тремтіли. — Спочатку ні. Він прийшов до мене шість років тому. Гарний, чарівний. Сказав, що у нього проблеми з документами. Колишня дружина переслідує. Погрожує вбити. Потрібні нові документи, нове ім’я, нове життя. Я тоді тільки вийшла з в’язниці, потребувала грошей. Він добре заплатив.
— Скільки комплектів документів ви йому зробили?
