Степан Вєтров ніколи не помилявся в людях. За тридцять років роботи слідчим він навчився читати людські душі, як відкриті книги. Зморшки біля очей, тремтіння в голосі, надто впевнений погляд — усе це було для нього абеткою, з якої складалися слова правди та брехні. Але зараз, сидячи за святковим столом і дивлячись на нареченого своєї єдиної доньки, він уперше в житті сумнівався у власних висновках.
Може, він просто старіє? Може, це звичайні батьківські ревнощі, про які попереджала Надія?
— Тату, ти чого такий похмурий? — Дарина підсіла до нього, обійняла за плечі. Від неї пахло квітами та щастям. — Артем тобі не подобається, так?
Степан подивився на доньку. Двадцять шість років, а для нього вона все ще та дівчинка з кісками, яка просила почитати їй на ніч. Та дівчинка, яку він носив на руках, коли вона хворіла. Та дівчинка, заради якої він був готовий на все.
— Подобається, — збрехав він. — Просто хвилююся. Весілля — справа серйозна.
— Тату! — Дарина розсміялася і цмокнула його в щоку. — Ти ж сам казав: довіряй інтуїції, доню. Так от, моя інтуїція каже: Артем — той самий.
Степан промовчав. Його інтуїція говорила зовсім інше. Артем Крилов з’явився в житті Дарини вісім місяців тому. Вродливий, успішний, ввічливий. Власник невеликої будівельної компанії, тридцять два роки, жодного разу не був одружений. Ідеальний наречений. Занадто ідеальний. Степан перевірив його своїми каналами — нічого. Чиста біографія, жодних темних плям.
Але щось дряпало зсередини, не давало спокою. Щось в очах цієї людини. Вони були порожніми, як у риби. Він усміхався, жартував, був душею компанії. Але очі залишалися холодними.
— Степане Андрійовичу! — Артем підійшов до них із двома келихами вина. — Вип’єте зі мною! За вашу доньку! За найпрекраснішу жінку на світі!
Степан узяв келих. Їхні погляди зустрілися. На мить, лише на мить, в очах Артема промайнуло щось. Насмішка? Зверхність? Чи Степанові здалося?
— За Дашу! — сказав він.
Вони цокнулися. Артем усміхнувся своєю фірмовою посмішкою і відійшов до інших гостей. Надія підійшла до чоловіка, взяла його за руку.
— Досить! — прошепотіла вона. — Я ж бачу, як ти на нього дивишся. Він хороший хлопець. Дашка щаслива. Чого тобі ще треба?
— Не знаю, Надю. Не знаю.
Увечері, коли гості розійшлися і Дарина поїхала з Артемом, Степан довго сидів на ґанку, дивлячись у темряву. Сигарета давно згасла, але він цього не помічав. Тридцять років він ловив злочинців. Тридцять років бачив, на що здатні люди. Він знав, що найстрашніші монстри носять людські обличчя. Вони посміхаються, жартують, дарують квіти й говорять правильні слова. А потім…
— Стьопо, йди спати, — покликала Надія з дому.
Він загасив сигарету і встав. Рішення вже дозріло. Може, він і справді параноїк. Може, все це дурість. Але він мусив переконатися.
Наступного дня Степан поїхав до старого знайомого, Бориса, який тримав магазин електроніки.
— Камера? — Борис здивовано підняв брови. — Яка камера?
— Маленька. Непомітна. Щоб можна було сховати в машині.
Борис довго мовчав, потім хмикнув.
— Стьопо, ти ж на пенсії. Які розслідування?
— Особиста справа.
— Гаразд, не моя справа. Є така штука.
Борис поліз під прилавок і дістав маленьку коробочку.
— Пише відео і звук. Автономно працює до п’яти діб. Активується при русі, тому й тримає так довго.
Степан покрутив пристрій у руках. Розміром з половину сірникової коробки.
— Скільки?
Коментування закрито.