На столі лежав телефон. Екран блимав: пропущені дзвінки, повідомлення. Андрій не відповідав. Він дивився у вікно і думав про матір.
Дитбудинок. 90-ті роки. Андрій пам’ятав це місце до найдрібніших деталей. Скрипучі ліжка, холодні підлоги, запах хлорки і чогось ще — кислого, неприємного. Запах бідності. Він був маленьким, худим, із ребрами, що стирчали, і вічними синцями на колінах. Старші хлопчаки знущалися з новеньких. Відбирали хліб, копали, якщо траплявся під руку. Андрій швидко зрозумів: тут виживає той, хто сильніший.
Одного разу за вечерею старший, Вадим, вихопив у нього шматок хліба.
— Віддай! — сказав Андрій тихо, стиснувши кулаки.
— А то що? — усміхнувся Вадим, відкушуючи хліб.
Андрій мовчки вдарив його в обличчя. Не сильно, але Вадим не очікував. Упав із лави, зачепивши тарілку. Гуркіт був оглушливим. На шум прибігла вихователька, Ольга Степанівна, єдина, хто не дивилася на дітей як на тягар. Вона розняла їх, відвела Андрія вбік.
— Андрійку! — сказала вона, присівши на коліна, щоб бути на одному рівні з ним. — Ти сильний! Ти прорвешся! Але не кулаками. Головою!
Андрій кивнув, витираючи кров із розбитої губи. Тієї ночі він лежав на ліжку, дивлячись у стелю, і клявся собі: я стану багатим. я стану таким, що ніхто ніколи не посміє мене принижувати.
Андрій згадував той день, коли йому виповнилося 18. День, коли його випустили з дитбудинку з пошарпаним рюкзаком, двома змінами білизни і довідкою про те, що він тепер сам за себе відповідає. Ольга Степанівна проводила його до воріт, сунула в руку тисячу — свої, особисті.
— Тримайся, Андрійку! — сказала вона, витираючи сльози. — Ти сильний! Ти прорвешся!
Він кивнув, розвернувся і пішов, не озираючись. Озиратися було не можна. За спиною залишалося дитинство — голодне, холодне, жорстоке. Попереду було життя. І він пообіцяв собі: воно буде іншим.
Перші місяці він жив де прийдеться. Знімав куток у комуналці у п’яниці, який здавав місце на підлозі за 300 на місяць. Працював вантажником на ринку, тягав мішки з картоплею, ящики з яблуками. Руки горіли, спина нила, але він не скаржився. Гроші відкладав. Кожну копійку.
Вечорами вчився. Вступив до технікуму на заочне, бухгалтерія. Підручники купував на барахолці — пошарпані, пописані чужими руками. Читав ночами при світлі тьмяної лампочки, поки інші мешканці комуналки хропли за стіною. Він схоплював усе на льоту. Цифри давалися легко: вони не брехали, не зраджували, не кидали. У цифрах був порядок. А порядок був тим, чого йому так не вистачало все життя.
Через рік влаштувався помічником бухгалтера в маленьку фірму. Зарплата — копійки, але це був шанс. Він працював по 12 годин, робив усе, що просили, і більше. Брався за чужу роботу, залишався понаднормово, вчився у всіх, хто був розумнішим. Директор фірми помітив його. Літній мужик із жорстким поглядом, колишній військовий.
— Ти голодний, хлопець, — сказав він одного разу. — Це добре. Голодні далеко йдуть.
Андрій кивнув. Голодний. Так, він був голодним. Голодним до грошей, до успіху, до того моменту, коли він зможе сказати всьому світу: «Я вижив. Я зміг».
У 20 років він уже керував відділом. У 25 відкрив свою справу — маленьку торгову фірму. Брав кредити, ризикув, працював ночами. Падав, піднімався, знову падав. Але не здавався. Ніколи. До 30 років він став мільйонером. Офіс у центрі Братська, дві машини, квартира з панорамними вікнами. Все, про що мріяв у дитбудинку, збулося. Він зробив це сам. Без допомоги, без зв’язків, без батьків.
Але коли він стояв біля вікна свого офісу, дивлячись на місто внизу, всередині була порожнеча. Холодна, як та кімната в дитбудинку, де він ховався від старших хлопчаків. Він досяг усього, але не відчував себе щасливим. Гроші не зігрівали. Успіх не заповнював діру в грудях, яка з’явилася в той день, коли мама не прийшла за ним.
І тепер, сидячи в кріслі, дивлячись на фотографію Павлика, Андрій розумів: він повторив її помилку. Тільки замість горілки обрав роботу. Замість забуття — гроші. Але результат був той самий — син ріс один, без батька. І це усвідомлення вдарило сильніше, ніж усе, що він пережив у дитбудинку.
— Андрію, ти мене чуєш?
Андрій моргнув, повернувся до партнера. Максим стояв біля столу, схрестивши руки на грудях, і дивився із занепокоєнням.
— Ти не в собі, — сказав Максим, хитаючи головою. — Що сталося?
— Нічого, — відрізав Андрій, відкидаючись у кріслі. — Просто втомився.
Максим примружився.
— Я тебе тридцять років знаю, — сказав він. — Ти не втомлюєшся. Ти як танк. Що сталося насправді?
Андрій мовчав. Максим зітхнув, розвернувся і вийшов, залишивши його наодинці з думками.
Вдома було тихо. Занадто тихо. Андрій увійшов у вітальню, скинув піджак на диван. Няня, літня жінка з добрим обличчям, зустріла його в коридорі.
— Павло не вечеряв, — сказала вона тихо, поправляючи фартух. — Цілими днями у вікно дивиться. Мовчить.
Андрій кивнув, пройшов у дитячу. Павлик сидів на підвіконні, обхопивши коліна руками. За вікном догорав захід сонця, зафарбувавши небо в помаранчеві та червоні смуги.
— Пашко, — покликав Андрій, присідаючи на край ліжка. — Що з тобою?
Павлик не відповів. Він дивився у вікно, ніби там було щось цікаве.
— Поговори зі мною, — попросив Андрій, і голос його став м’якшим. — Будь ласка.
Павлик повільно повернув голову. Очі його були червоними, ніби він плакав.
— Я хочу до бабусі Галі, — сказав він тихо.
— Забудь про неї, — відповів Андрій різко. — Вона алкоголічка. Вона кидає людей. Зрозумів?
Павлик зліз із підвіконня, встав навпроти батька. Маленький, худенький, але погляд був твердим.
— Вона мене не кинула, — сказав він, і голос його тремтів. — Це ти мене кинув.
Андрій застиг. Слова сина вдарили його, як ляпас.
— Що ти сказав?
Коментування закрито.