Одного вечора Андрій привів додому важливого клієнта — чоловіка років п’ятдесяти, у дорогому костюмі й з масивним перснем. Той поводився так, ніби квартира належала йому: оглядав кімнати, торкався речей, відчиняв шафки, не питаючи дозволу.
За чаєм він розвалився на дивані, подивився на Марину й усміхнувся.
— А дружина хоч розуміє, у що ти її вплутуєш?
Андрій одразу заусміхався, надто швидко й надто напружено.
— Та що ви. Вона в мене проста. Дім, діти, кухня. Де треба — підписує, а в решту не вникає.
Він говорив про неї так, ніби її в кімнаті не було. Ніби вона була не людиною, а зручною деталлю побуту.
Коли гість пішов, Марина довго стояла біля вікна й дивилася на вечірні вогні. Саме тоді всередині неї остаточно склалася картина: для чоловіка вона давно перестала бути дружиною. Вона була підписом. Тихим іменем на паперах. Людиною, яку використовують і навіть не вважають за потрібне поважати при сторонніх.
Тієї ночі вона не спала. Сиділа на кухні, писала й думала….
