Та плюнь ти на цього мажора. У нього батько — будівельний магнат, хлопець життя не нюхав, от і поводиться як бидло».
«А я грішним ділом вирішила, що ви одного поля ягоди. Машини, шмотки… Навіщо тобі здалася така простачка?» — «Не знаю, переклинило мене, коли ти сережки простягнула. У мене просто є сумний досвід втрати близьких.
Поділишся наболілим?» — «Мама померла, залишилася із сестрою. Та опіку оформила чисто номінально, а сама по клубах скакала.
Пару разів мене з собою тягала, а потім…» Лена урвалася, ця тема досі була кривавою раною. «От і пішла в медицину, зараз інтернатуру проходжу. Мрію рятувати життя».
«Тому ти мене й зачепила. У тобі немає фальші. Рідкісний діамант у нашому болоті.
І тепер я тебе не відпущу». Ігор із теплою усмішкою пригорнув її до себе. Дівчина відповіла взаємністю, вона вже по вуха закохалася в цього турботливого хлопця.
Стереотип про те, що заможні люди — суцільні циніки, розсипався в прах. Додому вона повернулася під ранок і почала збиратися на чергове чергування. Тут увалилася Юля.
«Ого, ти щойно прийшла? У Ігоря ночувала?» — єхидно протягнула сусідка.
«Ні, гуляли містом». — «Ну-ну, розповідай. У тихому болоті…»
«Що за цирк ти влаштувала з вином?» — «Та годі тобі, не дуйся. Ляпнула не подумавши». — «Проїхали.
І як потусили?» — «Вимагаєш подробиць». — «Та нічого особливого. Здається, ми з ним на одній хвилі».
«Споріднені душі, ага. Звичайний багатенький буратіно. Покористується й кине, щойно свого доб’ється.
Класика жанру». — «Він інший, я відчуваю». — «Вони всі «інші» до пори до часу…
Коли наступне рандеву?» — «Обіцяв зустріти після роботи». — «Ну-ну, попутного вітру.
А я сьогодні з Владом за місто рву, на базу відпочинку». — «Тож хата вільна. Відривайся, поки молода».
Лена лише розсміялася й побігла на автобус. Того ж ранку Артур навідався до Петра Семеновича з пакетом вітамінів. Він почав вивантажувати яблука й апельсини на тумбочку.
Старий виглядав зовсім кепсько. «Кинь ти це діло.
Нащо такі витрати? Гроші на вітер», — слабо запротестував дідусь. — «Нічого не на вітер. Не подужаєш сам — медсестер пригостимо».
«Артуре, розмова є серйозна». — «Слухаю». Хлопець із тривогою вдивлявся у виснажене обличчя. Він прекрасно бачив, що справа кепська.
Усередині все стискалося від страху втрати, але він тримався. «Пробач мені за все. Перегинав я палицю з вихованням.
Ремінця давав. Не згадуй лихом. Із тебе хотів людину виліпити.
Тільки завдяки тобі я в дитбудинок не загримів. Молився на тебе, що вирвав із того пекла. Хто знає, де б я зараз був.
Я до тебе як до рідного батька прикипів. Знаю, дядьку Петре.
Слава Богу, що ти зайшов. Камінь із душі впав, устиг покаятися перед кінцем. Тепер і помирати не страшно».
«Відставити паніку! Прорвемося». Старий пустив сльозу. Він шкодував лише про те, що недодав хлопцеві звичайної батьківської ласки, ховаючи її за суворістю. Але минулого не повернеш.
«Дядьку Петре, я ввечері ще заскочу. Тримайся, все владнається». На виході його смартфон пискнув.
Він покинув територію клініки й сів в авто. Повідомлення надійшло від Машчиної подруги: та здала її з потрохами, повідомивши, що дівка записалася на переривання вагітності. Кров ударила в голову, і Артур помчав просто до контори своєї нареченої.
Увірвався до її відділу як ураган. «Ти при своєму розумі? Яка клініка?» — волав він, не стримуючись. «Звідки інфа?»
«Елементарно. Я трекер на твій телефон повісив заради твоєї ж безпеки. А сьогодні зранку прилетіла звісточка від твоєї подружайки. Не заперечуєш?» Дівчина втратила дар мови.
«Значить, правда? І як тебе земля носить? Я ж каблучку купив, сім’ю хотів. Чию дитину вбити зібралася?» — «Бориса», — пролепетала вона.
Хлопець кулею вилетів із кабінету, прямуючи до кабінету компаньйона. Борис був не просто партнером по бізнесу, вони разом піднімали фірму з нуля. Артур довіряв йому як собі.
Та щойно він підійшов до дверей зрадника, як пролунав дзвінок. Телефонували з паліативного відділення: Петро Семенович тихо пішов із життя. Просили під’їхати забрати особисті речі.
Новина вибила ґрунт із-під ніг, розбірки з колишнім другом відійшли на другий план. У холі клініки на нього вже чекали зібрані речі старого. Працівниця на посту простягнула журнал для підпису.
Артур глухо подякував персоналу за турботу й вийшов на ґанок. Там його наздогнала Олена. «Артуре, зачекайте!» Вона підбігла й простягнула ту саму брошку із сережками.
«Візьміть». — «Це звідки?»
