Коли формальності були улагоджені, Смірнов особисто проводжав Василя до виходу. На вулиці стояв сірий зимовий світанок. Місто прокидалося, двірники скребли сніг, машини поспішають у справах. Звичайне життя, в якому не було погонь, стрільби і скіфського золота.
Полковник потис єгеру руку і сказав, що держава не забуде цю службу. За законом, за знахідку скарбу, що має культурну цінність, належиться винагорода — 50 відсотків вартості. Ураховуючи унікальність гривни, сума буде астрономічною.
Василь усміхнувся крізь зуби. Він не думав про гроші. Він думав про те, як повернеться на своє кордoн, растопить піч, вип’є гарячого чаю і, нарешті, виспиться. Але він розумів, що його життя вже не буде таким, як раніше. Чутки розлетяться миттєво. Він став людиною, яка знайшла скарб царів і протистояла криміналу.
Василя відвезли до відомчої готелі, щоб він міг відпочити перед поверненням додому. Він зайшов у номер, прийняв гарячий душ, змиваючи втому й напругу останніх діб. Ляжучи в чисте ліжко, він закрив очі, але сон не йшов. Перед очима стояла картина: засніжений ліс, обрив і блиск золота в місячному світлі.
Він думав про те, як дивно складається доля. Тисячі років тому скіфський цар носив це золото як знак влади. Вчора воно лежало серед снігів. Сьогодні воно в сейфі поліції. А завтра? Завтра воно буде за склом музею, і школярі милуватимуться ним, не знаючи повної історії. Василь провалився в сон, і йому снилася не гора, а безкрая степ і вершники в блискучих обладунках, що мчать у вічність.
Повернення на кордон «Кедровий» стало для Василя випробуванням не меншим, ніж нічна погоня. Коли службовий УАЗик висадив його біля знайомої хвіртки, ліс зустрів єгера оглушливою тишею. Сніг на галявині перед хатою був витоптаний сотнями ніг. Тут працювали криміналісти і слідчі експерти.
Місце події було відгороджене жовтою стрічкою. Василь увійшов у свій дім. Двері, які вибив Данилов, були якось приставлені оперативниками.
Усередині панував холод і безлад. На підлозі валялися речі, перекинута мебля, осколки посуду. Василь підібрав зі статі стару фотографію дружини, стряхнув з неї пил і поставив на полицю. Він растопив піч, і коли вогонь загудів у димоході, уперше за добу дозволив собі розслабитись. Але спокій був недовгим.
Вже наступного ранку кордон перетворився на прохідний двір. Чутки про «золотого єгера» розлетілись по окрузі швидше лісової пожежі. Першими приїхали журналісти. Вони лазили через паркан, стукали в вікна, запускали дрони над ділянкою, намагаючись зняти того самого чоловіка, який знайшов скарб скіфів.
Василь зачаївся в домі й не виходив, відчуваючи себе ведмедем у барлозі, якого оточили лайки. Він не хотів слави, він хотів тиші. Але ще гірше стало ставлення місцевих.
Коли через кілька днів Василь спустився в село по продукти, він відчув, як змінилося повітря навколо. Раніше з ним вітався за руку, поважали як міцного чоловіка й хранителя лісу. Тепер у поглядах сусідів читалася суміш заздрості, підозри й жадібності.
У сільському магазині продавщиця, що знала його двадцять років, обслуговувала мовчки, піджимаючи губи. На ґанку його перехопив фермер Михалыч, той самий, чиє подвір’я постраждало від секача. Михалыч був нетверезий і агресивний.
Він схопив Василя за рукав і почав вимагати частки. Фермер кричав, що кабан забрів у його двір, отже все, що з ним пов’язано, належить йому за правом. Він звинувачував Василя в тому, що той приховав частину золота, що, без сумніву, у лісі залишилось ще.
Навколо зібралися цікавці, і в їхніх очах Василь бачив жадібність. Він стряснув руку фермера і тихо сказав, що чуже золото щастя не приносить, а потім сів у свого старого «Жигулі» і поїхав, відчуваючи, як по спині бегают лихі погляди.
Він зрозумів, що колишнього життя в селі в нього вже не буде. Золота гривна провела невидиму межу між ним і його минулим.
Минуло півроку. За цей час слідство по справі банди Данілова завершилось. Головар і вцілілі подільники отримали тривалі строки. Золота гривна була відреставрована і виставлена в музеї як сенсаційна знахідка століття.
Василь бачив репортаж по телевізору. Анна Вікторівна, сяюча в променях софітів, розповідала про унікальну роботу древніх майстрів і дякувала пильному працівнику лісової охорони. Ім’я Василя стало відомим, але сам він продовжував жити на кордоні, хоча тепер у нього була нова двері, сигналізація і навіть службовий собака — німецька вівчарка на кличку Грім, подарована прикордонниками.
В одного липневого дня, коли ліс наповнився запахом хвої й дзижчанням бджіл, до Василя зателефонував полковник Смірнов. Голос офіцера був урочистим. Він повідомив, що всі бюрократичні процедури завершені.
Держава оцінила знайдену гривну, і сума винагороди затверджена. Полковник попросив Василя приїхати в банк для підписання паперів і отримання коштів. Василь одягнув чисту сорочку, погладив Грима і поїхав у місто.
Він не відчував радості, скоріше тривожне очікування змін. У банку його зустріли як VIP‑клієнта. Керуючий особисто провів його в переговорну, де вже чекали юристи й представники Мінкульту…
