Досвідчені, наскрізь цинічні юристи клініки з усіх сил, використовуючи складні, заплутані юридичні й медичні терміни, намагалися повністю дискредитувати мої правдиві слова й виставити мене божевільною, неадекватною істеричкою. Вони відчайдушно хотіли звести всі мої логічні, обґрунтовані аргументи до простої, необґрунтованої, антинаукової жіночої інтуїції, яка цілком випадково, через неймовірний збіг обставин дала позитивний, хоч і скандальний результат.
Але я вперто, міцно стиснувши зуби й не здаючи своїх відвойованих позицій, наполягала на своєму реальному, вистражданому потом і кров’ю професійному досвіді роботи в найважчому патологоанатомічному відділенні, де побачила чимало. Я надивилася на справжню, безповоротну смерть достатньо за ці роки, щоб безпомилково, навіть із заплющеними очима відрізнити її від жевріючого, хай і дуже слабкого, згасаючого людського життя.
Після недовгої, гнітючої й буквально дзвінкої від напруження паузи, під час якої члени комісії багатозначно, обмінюючись ледь помітними кивками, переглядалися, керівництво холодним, металевим тоном оголосило свій заздалегідь підготовлений вердикт. Вони одностайно, без жодного, хто утримався, постановили негайно відсторонити мене від виконання будь-яких робочих обов’язків у клініці на невизначений час, наказавши просто зараз здати магнітну перепустку й ключі від шафки.
Вони безапеляційно заявили, що це жорстке відсторонення триватиме доти, доки проводитиметься ретельне, скрупульозне внутрішнє службове розслідування цього безпрецедентного, кричущого інциденту з грубим порушенням усіх протоколів. Офіційно, на гербовому папері в підписаному директором наказі, це примусове відсторонення м’яко, з фальшивою турботою подавалося як необхідний захід захисту моєї власної нервової системи від зайвого стресу й уваги преси.
Але насправді, як було цілком зрозуміло будь-якій притомній, адекватній людині, яка бодай трохи знала внутрішню кухню, це виглядало як цинічний, холоднокровний і розважливий пошук зручного, безправного цапа-відбувайла. Їм був життєво необхідний беззахисний винуватець із числа молодшого персоналу для того, щоб будь-якою ціною, хай навіть ціною моєї назавжди зламаної долі, врятувати бездоганну, багатомільйонну репутацію елітного закладу.
Повернувшись пізно ввечері до своєї маленької, скромної й порожньої орендованої квартири на самій околиці міста, я довго, цілковито спустошено й без жодної думки в голові дивилася у темне вікно. Я дивилася на яскраво освітлені, шумні вулиці мого рідного міста, якими кудись поспішали у своїх справах люди, зовсім не підозрюючи про мою особисту, руйнівну для життя трагедію.
У щогодинних, крикливих телевізійних випусках новин на абсолютно всіх центральних каналах подію, що сталася в нашій закритій клініці, пафосно, з театральним надривом називали справжнім, незбагненним для науки медичним дивом. При цьому лощені, усміхнені білосніжними зубами диктори жодним словом, навіть побіжно, не згадували моє справжнє ім’я чи мою скромну, непрестижну посаду звичайної санітарки моргу.
Боягузливе керівництво клініки за допомогою цілої армії неймовірно дорогих, безпринципних кризових піарників відчайдушно, всіма доступними, зокрема й незаконними способами намагалося взяти цю вибухонебезпечну ситуацію під свій повний контроль. Вони хотіли назавжди, якомога надійніше приховати від широкої, довірливої громадськості реальні, непривабливі факти мого втручання, виставивши все, що сталося, винятково як заслугу своїх геніальних, неперевершених лікарів.
За щільно зачиненими, звуконепроникними дверима розкішних директорських кабінетів постійно, вдень і вночі проводилися нескінченні, нервові екстрені наради й мозкові штурми із залученням найкращих адвокатів. Там у моторошному поспіху розроблялися складні, багатоходові антикризові медійні стратегії порятунку бренду, поки моє ім’я боягузливо фігурувало лише в тихих, кулуарних розмовах наляканих працівників, які боялися втратити роботу.
Але несподівано, коли я вже майже остаточно зневірилася, опустила руки й морально готувалася до ганебного звільнення з вовчим квитком, у мої хисткі вхідні двері голосно, вимогливо постукали. На порозі стояв слідчий міської прокуратури Роман Волошин, дуже спокійний, розсудливий і проникливий чоловік середніх років у пом’ятому, бувалому плащі, що пах дешевим тютюном.
Його чіпкий, неймовірно розумний погляд відразу, з перших секунд нашого напруженого спілкування навіював якесь неусвідомлене, але дуже сильне довір’я й дарував слабку надію на справедливе розв’язання цієї божевільної ситуації. Він без зайвих, довгих передмов і церемоній по-господарськи пройшов на мою тісну кухню, сів за скрипучий стіл і передав мені для детального ознайомлення товсту теку з копіями матеріалів відкритого кримінального провадження.
У цих казенних паперах містилися приголомшливі, здатні підірвати суспільство результати незалежної, суворо засекреченої токсикологічної експертизи, проведеної найкращими фахівцями в закритій державній лабораторії. Ці сухі, рясніючі найскладнішими термінами медичні документи незаперечно доводили недавнє, систематичне застосування гігантських доз дуже рідкісних, експериментальних і неймовірно сильних заспокійливих препаратів.
Ці хімічні речовини, згідно з офіційним висновком судових експертів, були здатні майже повністю, аж до критичних, смертельних значень уповільнювати метаболізм людини, ідеально імітуючи клінічну смерть. Як з’ясувалося з матеріалів цього заплутаного, шокуючого слідства, хтось дуже розважливий, жорстокий і наділений безперешкодним доступом до таких специфічних ліків, навмисно ввів нічого не підозрюючу Ларису в цей стан.
Це був неймовірно глибокий, штучний медикаментозний сон, настільки правдоподібно схожий на кому й біологічну смерть, що навіть найкраща, надчутлива іноземна апаратура не змогла розпізнати геніальний обман. І саме мої нестандартні, інстинктивні, хай і неймовірно грубі з погляду класичної медицини дії стали тим самим рятівним тригером, який вивів її з цього прикордонного стану…
