Цей неймовірно впливовий, казково багатий чоловік із багряним від неконтрольованого гніву обличчям голосно, бризкаючи слиною на всі боки, кричав на все відділення про категоричну, кричущу неприпустимість моєї зухвалої поведінки. Він істерично волав про те, що моє грубе, варварське фізичне поводження з тілом його гаряче коханої дружини є тяжким кримінальним злочином, за який він особисто, використовуючи всі свої зв’язки, знищить мене й закриє клініку.
У своєму цілковито сліпому, неадекватному й моторошному шаленстві він зовсім, абсолютно й принципово ігнорував той упертий, очевидний і радісний факт, що його дружина тепер жива й перебуває при свідомості. Він категорично не бажав слухати доводів про те, що винятково завдяки моїм нестандартним, хай і не прописаним у суворих інструкціях, інстинктивним діям його дружина в цю мить дихає самостійно й дивиться на нього.
І що найобразливіше, нестерпно гірке й розчаровуюче в людській природі, у той напружений, переломний момент абсолютно ніхто з присутніх у кімнаті висококваліфікованих, дипломованих медичних працівників навіть не спробував заступитися за мене. Жоден сивочолий професор, жоден зарозумілий адміністратор, який чудово знав правду про диво, що сталося, навіть не спробував розтулити рота й боязко заступитися за просту санітарку перед лицем могутнього, розлюченого мільярдера.
Трохи пізніше, коли перша, найсильніша хвиля тваринної паніки й істеричних криків спала, до мене прийшло до краю ясне, виразне й крижане усвідомлення моторошної зміни в моєму хиткому соціальному статусі. Із тихої, неймовірно виконавчої й абсолютно непомітної працівниці, яка ідеально, без жодної скарги виконувала свою брудну роботу, я в одну мить перетворилася на ворога номер один для всієї системи охорони здоров’я.
Я стала головним, дратівливим і вкрай незручним джерелом дуже серйозних, потенційно руйнівних юридичних проблем для всієї вищої адміністрації нашої дорогої, маніакально заклопотаної своїм іміджем приватної лікарні. Мої колишні колеги, звичайні, втомлені санітари й медсестри, з якими я довгими роками ділила мізерні обідні перерви в тісній, задушливій підсобці, почали поводитися дуже дивно й відчужено.
Вони почали старанно, відверто боягузливо й демонстративно уникати мого прямого, запитального погляду під час випадкових, незручних зустрічей у довгих, сяючих чистотою коридорах нашого гігантського медичного комплексу. А цими самими звивистими коридорами клініки, мов отруйні, шиплячі змії, стрімко поповзли найнеліпіші, брудні, образливі й неймовірно перебільшені чутки про мою професійну неадекватність і приховані мотиви.
Мене поза очі, пошепки звинувачували в тому, що я нібито навмисно, з чорної заздрості до багатих і успішних людей, найгрубішим чином порушила абсолютно всі мислимі й немислимі внутрішні посадові інструкції. Злі язики говорили, що я розтоптала не лише писані, затверджені правила нашої престижної клініки, а й суворі, віками складені негласні закони жорсткої медичної корпоративної субординації, виявивши нечувану зухвалість.
Одне лише моє зухвале, самовільне торкання голими руками, без стерильних рукавичок, до людини такого неймовірно високого соціального статусу, як Лариса, розглядалося адміністрацією як непростима, обурлива зухвалість. Цей сміливий вчинок миттєво, без жодного суду й слідства, помістив мене в самий гарячий, руйнівний епіцентр скандалу з репутацією, що розгорявся на всю країну й загрожував знищити кар’єри багатьох людей.
Невдовзі, не відкладаючи цю неприємну справу в довгу шухляду, вища адміністрація лікарні офіційно, через кур’єра з повідомленням, викликала мене на закрите, екстрене засідання для розбору польотів. Воно відбувалося у величезній, оздобленій дорогим червоним деревом головній конференц-залі, де зазвичай за зачиненими дверима вирішувалися долі багатомільйонних контрактів на постачання найновішого іноземного обладнання.
У цьому інквізиторському, безжальному судилищі наді мною брали активну, агресивну участь абсолютно всі представники верхівки: начальниця відділу кадрів, провідні, зубаті юристи клініки й суворий операційний директор у дорогому костюмі. Також там мовчки, схрестивши руки на грудях, були присутні похмурі, кремезні працівники служби внутрішньої безпеки, які свердлили мене своїми важкими, немигаючими, тиснучими на психіку поглядами.
Свої жорсткі, безкомпромісні й психологічно виснажливі перехресні допити вони лицемірно, з фальшивими, натягнутими усмішками назвали звичайною, рутинною стандартною бюрократичною процедурою, що не віщує нічого поганого. Вони солодко запевняли, що це потрібно винятково для формального паперового протоколу, однак насправді вони по кілька разів детально, з пристрастю досвідчених слідчих розпитували мене про кожну дрібницю того ранку.
Вони в ультимативній формі вимагали відзвітувати про кожну проведену в палаті хвилину, про кожен мій крок, про силу завданого удару й про приховані, можливо корисливі мотиви кожного ухваленого мною тоді рішення. Я ж, з усіх своїх решток сил намагаючись зберігати залишки враженої людської гідності й не зриватися на істеричний, безпорадний плач, прямо, чесно й відкрито відповіла їм усім, дивлячись просто в очі.
Я твердо заявила, що діяла винятково інтуїтивно, орієнтуючись за нестандартною ситуацією, коли на власні очі помітила цілком очевидні, незаперечні фізіологічні ознаки життя, що зберігалося в тілі. Я щиро, з неприхованим подивом не розуміла, чому ці явні, біологічні маркери життя вщент проігнорували імениті, обвішані державними регаліями лікарі-реаніматологи зі своїм хваленим багаторічним досвідом роботи…
