— Не здогадається, — відрізав Богдан. — Вона вся у своїй лікарні, у чужих життях. Я її вже три роки не люблю, Олено. Живу з нею через силу, дивлюся на неї й думаю, як же ти мені набридла зі своєю турботою, зі своєю вірністю і зі своїм борщем. Мені молода потрібна, красива, як ти. А вона вже відпрацьований матеріал.
Олена засміялася, притискаючись до нього.
— Богдане, ти такий цинічний. Мені це в тобі й подобається. Отже, завтра в нотаріуса?
— Так, завтра о третій. Документи всі в мене. Я підпишу довіреність від її імені, підроблю підпис. Головне, щоб у банку не помітили. Але там своя людина, все схоплено.
Вони ще про щось говорили, але Дарина вже не чула. У вухах стояв гул, перед очима пливли кола. Вона сиділа, затуливши рота рукою, і відчувала, як по щоках течуть сльози. Гіркі, пекучі, солоні.
То були сльози болю, образи й приниження. Її життя, яке вона будувала десять років, завалилося в одну секунду в цій запиленій комірчині, серед швабр і відер. Вона хотіла вискочити, закричати, вчепитися йому в обличчя. Але щось утримувало її на місці.
Чи то страх, чи то той самий голос дивної жінки, який зараз лунав у голові. «Сиди тихо, доки не почуєш те, що маєш почути. Ти можеш усе змінити. А можеш утратити все».
Дарина змусила себе дихати рівно, змусила себе сидіти й слухати далі, хоча кожне слово розривало серце на шматки.
— Олено, нам пора, — сказав нарешті Богдан. — А то почнуть шукати. Увечері зустрінемося, у тебе чи в мене.
— А твоя дружина не хвилюватиметься?
— Хай хвилюється. Скажу, що робота. Вона вже звикла. Дружина має сидіти вдома й чекати, а не пхати носа, куди не просять.
Вони вийшли, прикривши двері. Кроки стихли. Дарина залишилася сама в темряві, в цілковитій тиші, що тиснула на вуха.
Жінка просиділа там ще пів години, доки не перестали тремтіти руки. Потім обережно вибралася з комірчини, прошмигнула до сходів і вийшла на вулицю. Сонце сліпило очі, люди поспішали у своїх справах, ніхто не звертав на неї уваги. Її світ щойно зруйнувався, а всі інші й далі жили своїм життям.
Дарина йшла вулицею, не розбираючи дороги, і думала. Тепер вона знала все. У неї був час до завтрашнього дня, щоб вирішити, що з цим робити. Вона могла впасти духом і потонути в сльозах, а могла зібрати волю в кулак і відповісти так, щоб цей підлий, брехливий, жорстокий чоловік пошкодував про кожне своє слово.
У кишені задзвонив телефон. Дарина подивилася на екран. Це був Богдан. Вона скинула виклик і сховала телефон. Сльози висохли. У грудях замість болю закипала холодна лють.
І десь глибоко всередині, на самому дні, жевріла крихітна, тендітна вдячність тій дивній жінці в старомодній хустці. Решту дня Дарина прожила ніби в тумані. Вона не поїхала до лікарні, розуміючи, що працювати зараз не зможе.
Натомість блукала містом, заходила до якихось магазинів, розглядала вітрини, але нічого не бачила. Перед очима стояла одна й та сама картина: Богдан у комірчині, його рука на плечі цієї лялькової блондинки, його голос, сповнений зневаги. Кожне його слово віддавалося у скронях тупим болем…
