Share

Таємниця покинутого колодязя: що виявив чоловік на своїй ділянці

— Наступного тижня. Рішення — ще через місяць приблизно.

— А похорон?

— Можете не чекати. Тіла віддамо. Ховати.

Дмитро кивнув. Нарешті. Через два місяці. Нарешті. Семеро отримають могили. Сім’ї отримають спокій. А Громов отримає правду. Посмертно, але правду. Убивця не герой. Убивця. Нехай усі знають.

Ховали у вересні. День видався ясний, теплий. Бабине літо. Золоте листя, синє небо. Красиво до болю. Цвинтар на пагорбі за селом. Старий, зарісший. Хрести похилені. Огорожі іржаві. Але місце знайшлося. Сім могил у ряд на краю біля беріз.

Людей прийшло багато. Родичі, журналісти, просто люди. З району, з області. Приїхав навіть голова адміністрації сказати промову, постояти біля трун. Сім трун, закритих, однакових. Усередині те, що залишилося від семи чоловіків. Кістки, зотлілий одяг, особисті речі. Сорок п’ятдесят років у колодязі.

Тепер у землі. Як належить. Священик, молодий, із райцентру, читав молитву. Упокой, Господи, душі рабів твоїх. Миколи, Віктора, Михайла, Василя, Андрія, Петра. Сім імен, сім доль.

Дмитро стояв біля могили дяді Колі. Поруч Сергій, двоюрідний брат. Обидва в чорному, з квітами.

— Прощавай, батя, — прошепотів Сергій. — Пробач, що не вірив. Пробач, що злився.

Дмитро поклав руку йому на плече. Стиснув, міцно, мовчки. Слів не було, та й не потрібні слова. Біля кожної могили свої люди. Ніна Михайлівна, дочка Журавльова, стояла на колінах, гладила землю.

— Таточку, — шепотіла вона. — Таточку, рідненький, знайшли тебе. Нарешті знайшли.

Поруч її діти, онуки. Три покоління біля однієї могили.

Андрій Кримов, син механізатора, стояв прямо, не плакав. Тільки губи стиснуті, вилиці кам’яні.

— Я став інженером, батя, — сказав він тихо. — Як ти хотів. Для тебе став.

Марія Петрівна, вдова Лук’янова, сиділа в кріслі, не могла стояти. Доглядальниця тримала парасольку від сонця.

— Петенько, — говорила стара, — скоро побачимося. Почекай трохи. Скоро.

Голова адміністрації говорив останнім, вийшов до мікрофона солідний, сивий. Голос поставлений, офіційний.

— Сьогодні ми прощаємося з сімома нашими земляками. Сімома чоловіками, чиї життя обірвалися трагічно і несправедливо. Сорок п’ятдесят років вони лежали, безіменні, забуті. Їхні сім’ї не знали правди. Їхній убивця жив безкарно. Але правда вийшла. Завдяки випадку, завдяки небайдужим людям, завдяки тим, хто не зупинився, не махнув рукою. Нехай ця історія стане уроком для всіх нас. Правда рано чи пізно виходить на світло, якою б страшною вона не була.

Замовк, вклонився, низько, глибоко. Люди аплодували, тихо, стримано, не від радості, а від поваги. Після церемонії поминки в сільському клубі старому, похиленому. Столи, їжа, горілка, як належить, за звичаєм. Сиділи всі разом, сім сімей, що стали однією, об’єднаних спільною бідою, спільною пам’яттю.

За наших батьків підняв чарку Сергій, за тих, кого чекали і не дочекалися.

— За батьків, — повторили всі. Випили, мовчки, не цокаючись.

Потім заговорили про загиблих, про життя, про те, як далі.

— Пам’ятник потрібен, — сказала Ніна Михайлівна. — Спільний, на всіх сімох.

— Згоден, — кивнув Андрій Кримов. — Щоб пам’ятали, щоб знали, що тут було.

— Де поставимо? — запитав Дмитро.

— Біля колодязя, — запропонував Сергій. — На місці, де знайшли.

— Там.

— Правильно.

— Це моя земля. Я не проти.

— Тоді вирішено.

Обговорювали довго, детально. Який пам’ятник, який напис, скільки коштуватиме. Скинулися всі разом, хто скільки міг. Дмитро додав від себе. Закрив нестачу.

— Через місяць встановимо, — сказав він. — До річниці знахідки.

Увечері залишилися вчотирьох Дмитро, Сергій, Андрій Кримов, Денис Коростильов, онук заготівельника. Сиділи на ґанку, пили горілку.

— Дивно, — сказав Денис. — Ми чужі люди, а пов’язані міцніше за рідних.

— Не чужі, — заперечив Сергій. — Брати по нещастю.

— Брати, — погодився Андрій. — Наші батьки поруч лежали. Сорок років. Тепер ми.

— Що тепер будете робити? — запитав Дмитро.

— Жити, — знизав плечима Денис. — Що ще?

— По-іншому жити, — додав Андрій. — Знаючи правду, це важливо.

— Чому?

— Тому що все встало на місце. Батько не кинув, не зрадив. Загинув чесно дорогою додому. До нас їхав.

— І мій, — кивнув Сергій. — До нас їхав. З грошима, з гостинцями. Мріяв побачити.

— Тепер хоч могила є, — сказав Денис. — Квіти принести, постояти. Раніше нікуди було.

Вночі Дмитро стояв біля колодязя. Поліцейські пішли. Оточення зняли. Тільки стрічка залишилася. Жовта, що тріпоче на вітрі. Колодязь. Чорний провал у землі. Глибокий. Страшний. Сорок років. Могила для сімох.

Може, більше. Дмитро дивився вниз. У темряву. Намагався уявити. Як це було. Дядько Коля. Втомлений після трьох місяців роботи. Їде додому. До дружини. До сина. Гроші в кишені. Гостинці в сумці.

Зупиняється в селі. Пізно. Темніє. Міліціонер. Ввічливий. Привітний. Переночуй, мила людино. Вранці поїдеш. Вечеря. Розмови. Може, випили по чарці. Потім. Спати.

І. Удар. Раптовий. Страшний. Темрява. Потім. Колодязь. Холодний. Мокрий. І. Сорок шість років тиші.

— Пробач, дядю Колю. — Прошепотів Дмитро. — Пробач, що не знайшли раніше. Пробач, що мама не дізналася.

Вітер ворушив траву. Зірки мерехтіли. Байдужі. Далекі.

— Я знайду всіх. Всіх, кого він убив. І поховаю. По-людськи.

Обіцянка. Тиха. Тверда. Громов мертвий. Покарати його не можна. Але. Можна інше. Повернути імена. Безіменним. Спокій. Непохованим. Це не помста. Це справедливість. Єдина, яка залишилася.

Уранці зателефонував синові дяді Колі. Двоюрідний брат. Сергій. Шістдесят років. Живе в Ніжині. Не бачилися двадцять років.

— Серього. Це Дмитро. Ларін.

— Митька? — Голос здивований. — Скільки років? Ти як?

— Нормально. Але дзвоню у справі.

— Що сталося?

Дмитро помовчав. Як сказати? Як пояснити?

— Серього. Я знайшов твого батька.

Тиша. Довга. Важка.

— Що?

— Знайшов. Дядю Колю. Через сорок шість років. Знайшов.

— Де?

— У Чернігівській області. У селі, де я будинок купив.

— Живого?

— Ні. — Дмитро заплющив очі. — Ні, Серього. Мертвого. Його вбили. У сімдесят восьмому. Дорогою додому.

Мовчання. Потім схлип. Тихий. Здавлений.

— Як?

— Приїжджай. Розповім усе. І поховати треба. По-людськи.

Сергій приїхав через два дні. Старий Логан. Пильний. Втомлений. Як і господар. Шістдесят років. Сивий. Згорблений. Очі. Червоні. Не виспані. Дмитро зустрів біля хвіртки. Обійнялися. Мовчки. Міцно.

— Де він? — Запитав Сергій.

— У морзі. В райцентрі.

— Відвези.

— Спочатку поговоримо. Тобі потрібно знати все.

Сіли на ґанку баби Нюри. Дмитро розповідав. Від самого початку. Купівля будинку. Колодязь. Знахідка. Громов. Схема. Жертви. Сергій слухав. Мовчки. Нерухомо. Тільки жовна ходили на вилицях.

— Сорок шість років, — сказав він, коли Дмитро закінчив. — Сорок шість років батько лежав у ямі. А ми думали… Кинув.

— Не всі думали. Мати не думала.

— А я… — Сергій замовк. — Я злився на нього. Все життя злився. Думав, зрадив нас. Поїхав до іншої баби.

— Ти був дитиною.

— Мені було чотирнадцять. Вже не дитина. — Він потер обличчя руками. — Мати померла. Чекала його. Щодня до вікна підходила. Може, сьогодні повернеться. До останнього дня чекала.

— Твоя мати знала правду. Серцем знала.

— Знала, а я ні. Ідіот.

У морг поїхали разом. Сергій довго дивився на останки. На каблучку з гравіюванням. На годинник «Перемога», який колись сам дарував батькові на день народження.

— Це він, — сказав глухо. — Батя. Можна забрати для похорону.

— Коли оформлять документи? Через тиждень може.

Сергій кивнув. Поклав руку на пластиковий пакет. Туди, де лежала каблучка.

— Пробач, батя. Пробач, що не вірив.

Тим часом розслідування тривало. Ігнатьєв працював. Методично. Наполегливо. Піднімав архіви. Звіряв бази. Шукав збіги. До кінця другого тижня встановили ще трьох.

П’ятий. Журавльов Михайло Федорович. 1938 року народження. Зник у 1971 році. Колгоспник із сусіднього району їхав із ринку після продажу поросят.

Шостий. Кримов Василь Андрійович. 1949 року народження. Зник у 1980 році. Механізатор. Повертався з курсів перепідготовки.

Сьомий. Лук’янов Петро Сергійович. 1955 року народження. Зник у 1985. Експедитор. Віз документи в обласний центр.

Семеро. Сім чоловіків. З різних місць, різних професій. Об’єднувало одне. Усі їхали через Вільхівку. Усі з грошима або цінним вантажем. Усі зникли безслідно.

— Як ви їх знайшли? — запитав Дмитро.

— За одягом, за речами. — Ігнатьєв гортав папку. — У кожного щось збереглося. Документи, годинники, каблучки. Звіряли з описами із заяви про зникнення.

— А родичі?

Вам також може сподобатися