Діма знову розсміявся, і від цього сміху у мене потемніло в очах.
— До біса крісло! Я вже забув, як у ньому сидіти. Все нормально, прорвемося. Головне, до виплати страховки дотягнути. Залишилося зовсім небагато, а там хоч на край світу.
Я дивилася на екран, на усміхнене обличчя людини, якій я віддала два роки свого життя. Шок минув. На його місце прийшла крижана, спокійна, всепоглинаюча лють. Світ не завалився. Він просто набув своїх справжніх потворних обрисів.
Я повільно закрила ноутбук. Сліз не було. Було тільки одне бажання — повернутися додому і подивитися їм в очі.
Дорога від готелю додому здалася мені вічністю. Я вела машину на автоматі, не помічаючи ні світлофорів, ні інших машин. У голові була абсолютна дзвінка порожнеча. Всі емоції вигоріли, залишивши після себе тільки холодний попіл рішучості.
Я припаркувалася в сусідньому дворі, щоб не злякати їх завчасно. У вікнах нашої квартири горіло світло, звідти доносилися приглушені звуки музики і сміх. Мій дім, моя тиха обитель скорботи, перетворився на місце веселої гулянки.
Я піднялася на поверх, намагаючись ступати якомога тихіше. Ключ у замку повернувся майже беззвучно. Я штовхнула двері й увійшла в передпокій. Музика грала голосніше, пахло смаженою куркою і пивом. Я зняла туфлі й навшпиньки пройшла у вітальню.
Картина, яку я побачила, назавжди врізалася мені в пам’ять. За нашим обіднім столом, який останні два роки слугував складом ліків, сиділи Діма і Стас. Стіл був заставлений пляшками, тарілками з їжею. Вони про щось жваво сперечалися і сміялися. У той самий момент, коли я увійшла, Діма якраз вставав з-за столу, щоб узяти ще пива з кухні. Він стояв до мене спиною, абсолютно здоровий і прямий.
Першим мене помітив Стас. Його посмішка сповзла з обличчя. Очі розширилися від жаху. Він штовхнув Діму вбік.
— Опа… Аня!
Діма повільно обернувся. Коли він побачив мене, що стояла в дверному отворі, його обличчя стало білішим за крейду. Пляшка, яку він тримав у руці, вислизнула і з глухим стуком впала на килим.
— Аня? — його голос був ледь чутним шепотом. — Ти… ти ж у мами?
У кімнаті запала оглушлива тиша. Музика, здавалося, стала грати в сто разів голосніше, підкреслюючи безглуздість і жах того, що відбувалося. Я дивилася на свого чоловіка, який стояв на своїх двох, і на його друга, що застиг з відкритим ротом.
Я зробила крок уперед.
— Мама одужала! — мій голос прозвучав напрочуд спокійно, навіть крижано. Я обвела поглядом стіл, їхні перелякані обличчя. — Бачу, у вас тут теж усі здорові. Ніжки ходять, ручки пиво тримають. Чудесне зцілення, Дімо, просто на моїх очах!
Діма судорожно ковтнув. Він зробив крок назад і буквально впав на стілець, немов ноги його більше не тримали. Але було вже пізно, маскарад закінчено.
— Аню, я… це… Я можу все пояснити! — пробелькотів він…
Коментування закрито.