Таксист не взяв із неї грошей за поїздку. А за тиждень вона дізналася, ким він є насправді

— Марино, ви сильний фахівець, але вашу посаду доведеться скоротити.

— Скорочення? — перепитала вона, хоч чудово зрозуміла з першого разу.

— Формально так. Ми все оформимо коректно.

Дванадцять років вона віддала цій компанії. Дванадцять років приходила раніше за всіх, ішла пізніше за всіх, зводила звіти, рахувала кожен рядок, знаходила помилки там, де інші бачили лише цифри. Вона знала рух грошей краще, ніж деякі керівники знали власні кабінети. Бачила те, чого стороннім бачити не належало. Знала, які доходи керівництво ховає від офіційних паперів, які договори підписуються заднім числом, які суми проходять повз звітність, а потім зникають в акуратних папках із нічого не значущими назвами.

Вона знала надто багато — і тепер виявилася зайвою.

Їй було сорок чотири. Вік, коли на співбесідах ще усміхаються ввічливо, але вже питають: «А як ви ставитеся до молодого колективу?» Вік, коли діти ще потребують тебе щодня, а сил уже не більшає від самої лише надії. Удома чекали двоє дітей: син, який удавав, що йому байдуже, але дедалі частіше зазирав у холодильник, і донька, яка щовечора питала, чи не втомилася мама. Платіж за житло висів над головою, мов камінь. Запасу грошей не було зовсім — тільки надія, яка до того вечора теж стала схожою на порожній звук.

Марина спробувала відкрити застосунок таксі. Екран із тріщиною реагував не відразу, пальці зісковзували від дощу. Кілька разів вона вводила адресу, потім стирала, бо бачила вартість поїздки й розуміла: якщо зараз заплатить, завтра доведеться пояснювати дітям, чому на вечерю знову макарони без нічого. Картка була заблокована через прострочений кредит, готівки в гаманці лишалося мало, і ці купюри здавалися їй останнім містком до наступного дня.