Я зайшов, озирнувся. Шпалери інші. Альона переклеїла. Меблі переставлені. На стіні її фотографія в рамці. У моїй квартирі. Я зняв куртку, повісив на гачок.
— Я повертаю своє, — сказав я, дивлячись йому в очі. — Ти два роки користувався моїм домом, поки я сидів за те, чого не робив.
— Ви навіть не подзвонили.
Максим відкрив рота й закрив. Альона вийшла з кімнати, побачила мене. Очі звузилися. Я знав цей погляд. Вона готувалася атакувати.
— Ви не маєте права, — почала вона, підвищуючи голос. — Ми вклали в цю квартиру гроші! Ми робили ремонт! Ми…
— Альоно… — Я повернувся до неї. Голос рівний, без натиску. — Два роки я репетирував цей спокій. З вами розмова буде в іншому місці, під протокол.
Вона урвалася. Щось у моєму тоні чи в моїх очах змусило її замовкнути. Вона подивилася на Максима. Той відвів погляд.
— Забирайте свої речі, — сказав я. — У вас ще є час.
Офіцер допив чай, встав, кивнув мені. Мовляв, усе гаразд. Розберуться. Альона розвернулася, схопила сумку й пальто. На порозі озирнулася. Хотіла сказати щось іще, але я мовчки дивився на неї, і вона промовчала. Грюкнула дверима так, що затремтіла люстра. Максим стояв посеред коридору з коробкою в руках. Дивився на мене. Губи ворухнулися, але звуку не було. Він опустив очі, поправив коробку й вийшов. Двері за ним зачинилися тихо. На відміну від Альони, він хоча б це вмів.
Я залишився сам. Пройшовся кімнатами. Чужі запахи. Чужі сліди. Але стіни мої. Стеля моя. Вид із вікна на тополі у дворі — мій. Я сів на підвіконня і просто сидів хвилин десять. Уперше за два роки тиша, яку я обрав сам. Але відпочивати було рано. Механізм запущено, і зупиняти його я не збирався.
Наступного тижня я подав цивільний позов. Два роки позбавлення волі за неправдивим обвинуваченням. Втрата клієнтської бази. Я був приватним аудитором, і за два роки всі контракти пішли до інших. Упущена вигода. Моральна шкода й окремим рядком — незаконне використання моєї квартири. Максим і Альона здавали її в оренду, отримували чималі гроші й не поклали мені на рахунок ані копійки. Адвокат, якого я найняв на гроші, позичені у Світлани, подивився на мою папку й присвиснув.
— Борисе, ви б і самі могли це вести.
— Я бухгалтер, не юрист, — відповів я. — Але рахувати вмію.
Він усміхнувся. Ми почали працювати.
А потім настала черга Неллі. Її викликали на допит за моєю заявою про завідомо неправдивий донос. Я не знав, як вона поведеться. Усе-таки подруга Альони. Але Григорій колись сказав мені в камері: «Подруги зраджують одна одну швидше, ніж вороги. Особливо, коли пахне криміналом». Григорій мав рацію. Неллі викликали повісткою. Вона могла б відмовчатися, відбутися загальними фразами: мовляв, нічого не пам’ятаю, давно не спілкуємося. Але вона прийшла й виклала все. Показала листування, скриншоти, які зберігала в окремій папці на телефоні. Повідомлення від Альони: «Свекор навіть не приходив того дня, але Максик вірить, і гаразд». І ще: «Темін сказав: головне, щоб свідчення збігалися. Решту він бере на себе». І ще. І ще. Ціла стрічка одкровень, які Альона писала з відчуттям абсолютної безкарності…
