Неллі пояснила слідчому: вона мовчала, бо боялася. Альона вміла тиснути. Але коли дізналася, що Борис вийшов і подав заяву, вирішила, що мовчати далі небезпечніше. Я не засуджував її за мовчання. Два роки я просидів, бо всі навколо мовчали. Але хоча б тепер заговорила. Цього було достатньо.
Того ж дня я подав скаргу до адвокатської палати на Едуарда Теміна. До скарги додав листування, де Альона прямо згадувала його роль. Допомагав формулювати свідчення, координував версію подій, знав, що обвинувачення неправдиве, і все одно вів справу. Темін не просто захищав клієнтку. Він співучаствував у фальсифікації. Палата прийняла скаргу. Секретарка сказала, що буде призначено перевірку. Я подякував і вийшов на вулицю. Постояв на ґанку. Дістав зошит. Знайшов сторінку з прізвищем Темін. Поставив галочку. Прибрав зошит. Одним пунктом менше. Механізм працював. Шестерня за шестернею, як я й розраховував у камері, коли креслив схеми при світлі нічника.
Лишалася одна зустріч, якої я не планував. Вона сталася сама. Максим прийшов за кілька днів. Це сталося ввечері, через кілька днів після того, як вони звільнили квартиру. Я сидів на кухні, пив чай. Дзвінок у двері. Відчинив і побачив сина. Він стояв на порозі сам. Без Альони. Без коробок. У м’ятій куртці з темними колами під очима. Схуд. Осунувся. Виглядав так, ніби не спав тиждень.
— Можна зайти? — тихо спитав він.
Я відступив. Він зайшов. Сів на табурет у передпокої. Не пройшов до кімнати. Ніби не мав права.
— Тату… — почав він. І голос здригнувся. — Пробач. Я не знав. Я справді не знав, що вона все вигадала. Я вірив їй. Я думав… Думав, що ти справді…
Він замовк. Провів долонями по обличчю.
Я стояв біля стіни й дивився на нього. На свого сина, якого виростив сам після смерті дружини. Якому купував перший портфель. Якого вчив зав’язувати шнурки. Який потім подивився мені в очі й сказав: «Ти вбив мою дитину!».
— Максиме… — вимовив я. Спокійно. Без злості. Без надриву. Просто факт. — Ти знав. Ти знав, що я не приходив до вас того вечора. Ти отримав моє голосове повідомлення. Я дзвонив тобі з дому. Висловлював співчуття. Ти бачив час. Бачив дату. І все одно пішов у поліцію й підтвердив її свідчення.
Він не підвів очей.
— Вона сказала… Вона переконала мене, що…
— Вона сказала. А ти не перевірив. Бо так було зручніше. Бо квартира. Бо гроші. Бо Альона хотіла. А ти звик робити те, чого хоче Альона.
Тиша. За вікном гуділа машина. Десь грюкнули двері під’їзду.
— Два роки, Максиме. Жодного дзвінка. Мені нема про що з тобою говорити.
Він здригнувся. Підвів на мене очі, мокрі, червоні. Він упізнав свої слова. Ті самі, які кинув мені телефоном, коли я сидів у камері й намагався зрозуміти, за що мій син мене зрадив.
— Тату…
