Але це було ще не все. На другому аркуші — медична інформація. Детектив дістався до лікарняної картки Альони. Як саме — я не питав, і Григорій не уточнював. Важливим було інше. У картці стояв запис лікуючого лікаря. Причина втрати вагітності — не зовнішній фізичний вплив. Ні удар, ні падіння, ні скандал зі свекром. Лікар зафіксував: «Надмірне фізичне навантаження в період вагітності. Хронічний стрес. Порушення режиму». У примітці Альона сама повідомила медсестрі при надходженні, що останні дні тягала коробки під час переїзду і майже не спала. Переїзд, який вона сама затіяла. На який ніхто її не змушував. Вона надсадилася, втратила дитину й звалили вину на мене. На людину, якої навіть не було поруч.
Я поклав обидва аркуші на зошит. Руки не тремтіли. Усередині було холодно й ясно. Так буває, коли сходиться баланс. Коли дебет дорівнює кредиту і жодна цифра не висить у повітрі. Григорій сидів мовчки. Чекав.
— Достатньо? — спитав він нарешті.
— Майже, — відповів я. — Мені потрібні свідчення Неллі. Живі свідчення, не скриншот. Це після звільнення. Скриншот — для плану. Свідчення — для суду.
Він мав рацію. Я акуратно переписав ключові фрагменти в зошит. Дату листування, точну цитату Альони, виписки з медкарти. Кожну літеру розбірливо, друкованими, як заповнюють податкові декларації. Бо цей зошит був моєю декларацією. Тільки не про доходи, а про втрати. І про те, хто за них відповість.
Того вечора я знову перечитав усі записи. Шістнадцять сторінок, списаних за місяці. І вперше побачив не розрізнені факти, а систему. План набув форми. Остаточної, тристоронньої, як трикутник, у кожному куті якого стояв напрям удару.
Перше. Кримінальне. Стаття за завідомо неправдивий донос, про яку Григорій говорив ще в перші тижні. Листування Альони з Неллі — прямий доказ, що вона знала: я не приходив того дня. Медкарта — доказ, що причина викидня не має до мене стосунку. Голосове повідомлення, яке я залишив Максимові в день трагедії, — доказ, що я був удома. Три джерела. Три незалежні факти. І всі вказують в одну точку.
Друге. Цивільне. Квартира. Моя квартира, у якій живуть чужі люди, що платять оренду моєму синові. Незаконне проживання. Незаконна здача чужої власності. Світлана Миронівна — свідок. Вона бачила мешканців. Вона знає, що я не давав згоди.
Третє. Соціальне. Репутація. Адвокат Едуард Темін, який допоміг Альоні сфабрикувати свідчення. Скарги до адвокатської палати. З доказами. Із хронологією. І з тією прицільною увагою до деталей, яка відрізняє хорошого аудитора від поганого.
Я закрив зошит і поклав його під подушку. Три напрями. Три удари. Один за одним, методично, як рядки в бухгалтерській відомості. Жодного зайвого руху. Жодного емоційного сплеску. Тільки факти, дати, підписи. Григорій, який спостерігав за мною з верхньої койки, неголосно сказав:
— Знаєш, Борисе, у моїй практиці таке рідко. Клієнт, який зібрав справу сам, без адвоката, без зв’язків, із зошитом у клітинку.
Я не відповів. Я вже рахував дні.
Візит і довіреність
А потім Альона приїхала. Мені повідомили вранці: відвідувач. Я не повірив. За півтора року жодного візиту. Ні від сина, ні від невістки, ні від будь-кого з колишнього життя. Тільки Світлана Миронівна писала листи. І одного разу Григорій організував передачу від свого детектива. Більше нікого. І раптом — відвідувач.
Мене привели в кімнату для побачень. Казенне приміщення. Стіл, два стільці. Стіни, пофарбовані в той відтінок зеленого, який буває тільки в державних установах. Не колір, а покарання для очей. Біля дверей стояв конвоїр. За столом сиділа Альона. Вона змінилася. Схудла. Або мені здалося. Волосся зібране в хвіст. Без звичної укладки. Куртка не нова. Але очі. Очі лишилися тими самими. Чіпкі. Оцінювальні. Як у людини, яка заходить до кімнати й насамперед прикидає вартість меблів.
— Добрий день, Борисе Сергійовичу, — сказала вона…
