— Я знав, — відповів Григорій.
Я перегорнув сторінку. Чистий аркуш. Клітинки рівні, як дні, які мені лишалося відсидіти. Півтора року. Достатньо, щоб підготувати все. За вікном камера темніла. Хтось у дальньому кінці коридору ввімкнув радіо. Глуха музика просочувалася крізь стіни, нерозбірлива, як чуже життя. Там, за парканом, люди вечеряли, дивилися телевізор, вкладали дітей. Там, за парканом, мій син спокійно спав у моїй квартирі й витрачав мої гроші. А я сидів у камері й креслив схеми, які одного дня перевернуть його життя.
Прихований доказ
Григорій присів поруч і окинув мене довгим оцінювальним поглядом.
— Час, — сказав він негучно. — Давай по порядку.
Я почав із того, що вмів найкраще — рахувати. Я поділив зошит на три розділи. Кожен — напрям удару. Щовечора заповнював нові клітинки: імена, зв’язки, стрілки. Хто що знає, хто що може підтвердити, де слабкі ланки. Григорій перевіряв юридичну частину, підказував формулювання, пояснював процедури. Я слухав, записував, вибудовував.
Григорій приніс новину буденно, як приносять хліб із вечері. Поклав на койку й сів поруч.
— У мене на волі лишилася людина, — сказав він, не дивлячись на мене. — Ні друг, ні родич. Боржник. Приватний детектив. Позбувся ліцензії. Я колись витягнув його з історії з підробкою документів. Він мені винен. І він уміє копати.
Я мовчав. Григорій повернувся, подивився мені в очі тим своїм важким поглядом, від якого хотілося випрямити спину.
— Борисе, ти два місяці збираєш факти в зошит. Але факти з в’язниці — це половина справи. Тобі потрібна людина на волі, яка дістане те, до чого ти звідси не дотягнешся.
Він мав рацію. Світлана Миронівна передавала мені інформацію. Але вона — літня жінка, сусідка, а не слідча. Вона бачила, хто входить і виходить із моєї квартири. Вона чула, що Альона подавала позов, але копати глибше вона не могла.
— Що саме ти хочеш знайти? — спитав Григорій.
Я відкрив зошит. Сторінка була поділена на дві колонки: «Є» і «Треба». У правій колонці стояло три пункти. Листування Альони — будь-яке, де вона проговориться. Медична карта — реальна причина викидня. І свідчення Неллі, подруги, якій Альона довіряла більше, ніж здоровому глузду.
Григорій прочитав, кивнув.
— Напишу йому завтра. Через адвокатський канал, не через загальну пошту.
Лист пішов. Потім потяглися тижні очікування. Найтриваліші за весь строк. Я продовжував жити за розпорядком: підйом, перекличка, робота в госпблоці, вечірній обхід. Але всередині щось зрушилося. Раніше я чекав дзвінка, листа, бодай якогось знака від сина. Тепер я чекав іншого. Відповіді від людини, якої ніколи не бачив, але від якої залежало все.
Відповідь прийшла за місяць із лишком. Григорій передав мені складений учетверо аркуш, дрібний почерк, без підпису. Те, що я прочитав, перевернуло все. Детектив знайшов листування Альони з Неллі. Не в соцмережах — у месенджері, в особистих повідомленнях, які Альона вважала приватними. Неллі, як з’ясувалося, була з тих людей, хто зберігає все. Кожен чат, кожну фотографію, кожен скриншот — не зі злого умислу, просто звичка. І в цій звичці зберігалося те, що Альона воліла б спалити. Серед десятків побутових повідомлень — скарг на погоду, обговорення суконь, пліток про знайомих — детектив виділив одне. Дата збігалася з тижнем після мого арешту. Альона писала Неллі, мабуть, на емоціях, і в цих емоціях втратила обережність.
«Свекор навіть не приходив того дня, але Максик вірить, і гаразд».
Я перечитав цей рядок тричі. Потім заплющив очі, потім розплющив і перечитав ще раз, повільно, по складах, як читають вирок. Тільки цей вирок був не мені. Цей вирок чекав на неї. «Максик вірить, і гаразд». Ось так. Три слова, у яких умістилося все. І брехня, і маніпуляція, і зневага до власного чоловіка. Вона навіть не намагалася бути переконливою в приватному листуванні. Їй було достатньо, що Максим вірить. А Максим вірив, бо йому було простіше вірити, ніж думати…
