Катя відчинила двері, але не до кінця — залишила на ланцюжку. Подивилася на чоловіка через вузьку щілину.
— Замок поміняла, — сказала вона спокійно. — Ти тут більше не живеш.
Андрій завмер. Втупився в неї, не розуміючи.
— Що? Якого…
— Я все знаю, — Катя не підвищувала голосу. — Про тебе й Олену. Про дитину. Про ваші плани вигнати мене з моєї квартири.
Обличчя Андрія зблідло. Він відкрив рота, закрив, знову відкрив.
— Катю, я не… Це не те, що ти думаєш.
— Не бреши, — вона дістала телефон, показала йому скріншот листування. — Я все бачила. Все чула. Вчора вранці біля пологового будинку.
Андрій ступив уперед, спробував штовхнути двері. Ланцюжок натягнувся, не дав відчинити.
— Катю, відчини двері! Негайно!
— Ні, — вона відступила на крок. — Твої речі ось біля дверей. Забирай і йди.
— Ти що, з глузду з’їхала? Це моя квартира!
— Ні. Це моя квартира. Тільки моя. Я отримала її у спадок від бабусі, ти тут просто прописаний. І завтра документи на твоє виселення будуть подані до суду. А сьогодні ти з’їжджаєш.
Андрій смикнув двері сильніше. Ланцюжок дзвякнув, але витримав.
— Я зараз ці двері виб’ю. Ти мене чуєш?
Дмитро ступив уперед, став поруч із Катею так, щоб Андрій його бачив.
— Не раджу, — сказав він спокійно. — Псування чужого майна. Плюс незаконне проникнення в житло. Хочете статтю?
Андрій завмер, дивлячись на охоронця.
— Хто це?
— Охорона, — Катя схрестила руки на грудях. — На випадок, якщо ти спробуєш щось зробити. Забирай речі і йди, Андрію. По-хорошому.
— Ти… Ти не маєш права.
— Маю. Це моя квартира.
Він стояв, важко дихаючи. Обличчя червоне, руки стиснуті в кулаки.
— Добре, — прошипів він нарешті. — Добре, Катю. Ти пошкодуєш про це.
— Не думаю.
Катя зняла ланцюжок, розчинила двері. Дмитро викотив валізи на майданчик. Андрій дивився на них, потім на Катю.
— Ти руйнуєш нашу сім’ю, — сказав він тихіше.
— Це ти зруйнував, — відповіла Катя. — Коли поліз у ліжко до моєї сестри. Олена сказала, що ти не проти. Що ви все обговорили.
Катя посміхнулася.
— І ти повірив?
Коментування закрито.