— Підходить.
— Чудово. Я складу договір, вишлю вам на пошту. Підпишете, повернете. Через тиждень документи будуть готові.
Вони домовилися про деталі. Ігор Вікторович дав Олексію свою візитку, попросив номер телефону. Антон зробив ще сотню фотографій. Перед відходом експерт сказав:
— Олексію, якщо надумаєте продавати, звертайтеся. У мене є клієнти, які вб’ють за таку машину. У хорошому сенсі.
— Дякую. Обов’язково звернуся, якщо вирішу.
Експерти поїхали. Олексій залишився один, сидячи за кермом «Побєди». Вісім мільйонів. Вісім мільйонів. Він міг купити квартиру. Хорошу, в центрі. Міг відкрити свій автосервіс. Великий, обладнаний за останнім словом техніки. Міг взагалі не працювати три-чотири роки, якщо жити скромно. Міг багато чого.
Але поки, поки він просто хотів поїздити на цій машині. Відчути, що відчував дід, коли сидів за цим кермом. Зрозуміти, про що він думав, куди їхав, про що мріяв.
Олексій погладив кермо. Шкіра під пальцями була теплою, живою.
— Дякую, діду, – прошепотів він. — Дякую за все.
Він завів мотор, дав йому прогрітися. Потім увімкнув передачу, повільно виїхав з гаража. Машина йшла м’яко, плавно. Рульове управління важкувате, але чітке. Гальма працювали відмінно. Двигун не смикався, не глух.
Олексій проїхав по промзоні. Повернувся назад до гаража. Поставив машину, заглушив мотор, сів, не виходячи, обмірковуючи. Треба міняти гуму. Стара, хоч і ціла, може лопнути в будь-який момент. Треба перевірити гальмівну систему. Рідина напевно стара. Треба замінити всі технічні рідини, фільтри. Це займе час. Може, тиждень, може, два. Але це потрібно зробити, перш ніж виїжджати на дороги.
Олексій дістав телефон, загуглив: «шини для ГАЗ-М-20 Побєда». Знайшов кілька пропозицій. Ціни – від 30 до 50 тисяч за комплект. Дорого, але терпимо. Він зателефонував в один з магазинів, дізнався про наявність. Є в наявності, можуть привезти завтра.
— Привозьте, – сказав Олексій. — Адресу скажу.
Замовив. Потім зателефонував ще в кілька місць, замовив гальмівну рідину, мастило, фільтри. Все з доставкою на наступний день. Гроші текли. Уже витратив близько сімдесяти тисяч. Але це необхідні витрати.
Олексій вийшов з машини, знову накрив її брезентом. Зачинив гараж, поїхав додому. Вдома він відкрив ноутбук, почав вивчати інформацію про «Побєду». Читав статті, дивився відео, форуми власників раритетних автомобілів. Дізнавався все більше. Про конструкцію машини, про її особливості, про типові проблеми. Про те, як правильно доглядати, як ремонтувати, де шукати запчастини.
Занурювався в цей світ. Світ класичних автомобілів, ретро-фестивалів, колекціонерів. Це було цікаво. По-справжньому цікаво. Години летіли непомітно. Олексій не відривався від екрана. Читав, дивився, записував. До вечора голова гула від інформації, але всередині була дивна радість. Він знайшов свою справу. Те, що по-справжньому чіпляє. Те, що хочеться робити не за гроші, а просто тому, що цікаво.
Увечері він замовив піцу, поїв, продовжив вивчення. Знайшов форум власників «Побєд», зареєструвався, створив тему: «Щойно отримав у спадок Побєду ГАЗ-М-20 1952 року. Поради новачкові». Через півгодини почали відповідати. Десятки коментарів. Люди давали поради, ставили запитання, просили фотографії. Олексій виклав кілька фотографій, які зробив на телефон.
Реакція була миттєвою. «Це шедевр». «Такий стан — рідкість». «Продаєте?» «Готовий дати п’ять мільйонів просто зараз». «Де зберігалася?» «Як збереглася так добре?»
Олексій відповідав на запитання, дякував за поради. Відчував себе частиною спільноти, частиною чогось більшого, ніж просто володіння машиною.
Вночі, перед сном, він знову перечитав листа діда, повільно вдумуючись у кожне слово. «Живи, Льошенько, живи так, щоб не соромно було». Олексій склав листа, прибрав у тумбочку, ліг, заплющив очі. Попереду було нове життя, нові можливості, новий він. І він був готовий.
Наступні два тижні пролетіли як один день. Олексій з головою поринув у роботу над машиною. Вдень він ходив на роботу в автосервіс — не міг же він просто так кинути Григоровича, та й гроші, нехай невеликі, але все ж потрібні були. А вечорами і у вихідні проводив час у гаражі.
Приїхали нові шини. Олексій сам їх встановив, відбалансував на обладнанні, яке позичив у знайомого шиномонтажника. Поміняв усі технічні рідини: мастило в двигуні, трансмісійне мастило, гальмівну рідину, охолоджувальну рідину. Промив паливну систему, почистив карбюратор, замінив свічки запалювання.
Робота йшла легко. Руки пам’ятали кожен рух, роки роботи слюсарем не пройшли даремно. Але це була інша робота. Не рутинна, не за гроші, а для себе. Для душі.
Ігор Вікторович надіслав усі документи: експертний висновок, оцінку, акт технічного огляду. Все в ідеальному порядку. Олексій відніс документи в ДАІ, подав заяву на переоформлення. Два тижні, максимум три, сказала та ж жінка у віконці, що й першого разу. Цього разу вона була набагато привітнішою — мабуть, красиві документи на раритетну машину справили враження.
Олексій також відкрив рахунок у банку, поклав туди більшу частину грошей з дідової спадщини. Залишив тільки 300 тисяч готівкою на поточні витрати. Решта лежала на рахунку, приносила невеликі відсотки.
Життя налагоджувалося. Нова квартира виявилася зручною і тихою. Сусіди справді були літніми, не шуміли, віталися при зустрічі. Робота в автосервісі тривала по накатаній: машини, клієнти, заміна мастила, ремонт підвісок — все як завжди. Але всередині все змінилося. Олексій відчував, що живе по-іншому. Що в нього є мета, сенс, щось, заради чого варто прокидатися вранці.
Ірина не дзвонила. Жодного разу. Олексій теж не дзвонив їй. Який сенс? Все сказано, все закінчено. Іноді він думав про неї, згадував якісь моменти з їхнього спільного життя, але без болю. Просто як спогади про щось, що було давно і вже не має значення.
Віктор теж не виходив на зв’язок. Втім, вони й раніше рідко спілкувалися. Тільки на сімейних святах, та й то більше з обов’язку, ніж за бажанням. Все було спокійно. Занадто спокійно.
І ось у середу, коли Олексій працював в автосервісі, йому зателефонував незнайомий номер.
— Алло? Олексій Громов?
Жіночий голос, офіційний, строгий.
— Так, я.
— Вас турбують з юридичної компанії «Феміда і партнери». До нас звернувся ваш брат Віктор Сергійович Громов із заявою про перегляд спадкової справи вашого діда Петра Михайловича Громова. Вам буде направлено повістку до суду. Дата слухання – 20 числа поточного місяця.
Олексій завмер, тримаючи телефон біля вуха.
— Вибачте, що? Який перегляд?
— Ваш брат вважає, що розподіл спадщини був несправедливим. Він вимагає провести переоцінку майна і перерозподілити частки.
— Але заповіт був складений дідом. Все за законом.
— Це буде вирішувати суд. Вам направлять офіційне повідомлення. Рекомендуємо найняти адвоката. До побачення.
Вона відключилася. Олексій стояв посеред автосервісу, не в силах поворухнутися. Віктор. Віктор подає до суду. Але чому? У нього є будинок за 20 мільйонів. Навіщо йому старий гараж?
Потім до нього дійшло. Машина. Він дізнався про машину. Якимось чином дізнався, що в гаражі стоїть раритетна «Побєда» вартістю кілька мільйонів. Але як він міг дізнатися? Олексій нікому не розповідав. Крім експерта та людей на форумі. Але на форумі він не вказував ні свого справжнього імені, ні міста, ні точної адреси.
Значить, експерт. Ні, Ігор Вікторович справляв враження порядної людини. Він не став би. Олексій спробував зібратися з думками. Зателефонував тому ж експерту.
— Ігорю Вікторовичу? Це Олексій Громов, власник «Побєди».
— А, Олексію, доброго дня. Як справи з машиною?
Коментування закрито.