«Не знаю, онучку. Не знаю. Комусь краще стало, комусь гірше. Але одне я зрозумів за своє довге життя. Не в грошах щастя. Не у великих будинках і дорогих машинах. А в тому, щоб жити з чистою совістю. Щоб уночі спати спокійно. Щоб в очі людям дивитися без сорому».
Олексій тоді кивав, не цілком розуміючи, що має на увазі дід. Тепер, сидячи в нічному автобусі, він розмірковував над цими словами.
Чиста совість. Він начебто нічого поганого не робив. Працював чесно. Не крав, не обманював. Але чому ж тоді так кепсько на душі? Чому здається, що життя пройшло повз, що він упустив щось важливе?
Автобус під’їхав до кінцевої зупинки. Олексій вийшов, озирнувся. Треба було йти пішки ще хвилин двадцять до гаражного кооперативу. Він накинув капюшон — знову почав накрапати дощ — і пішов по пустельній вулиці.
Промзона зустріла його тишею і темрявою. Рідкісні ліхтарі ледь освітлювали дорогу. Навколо занедбані склади, старі заводські корпуси з вибитими вікнами, зарослі бур’яном пустирі. Місце невеселе, особливо вночі.
Олексій звірився з адресою в документах. Гараж номер 42, ряд 3. Він ішов уздовж довгої лінії гаражів, вдивляючись у номери на воротах. Деякі гаражі виглядали доглянутими, з новими замками і свіжою фарбою. Інші були занедбані. Іржаві ворота, провалені дахи, розбите скло в крихітних віконцях.
Нарешті він знайшов потрібний номер. 42-й. Гараж був приблизно посередині ряду, виглядав занедбаним. Ворота вкрилися товстим шаром іржі, фарба облупилася, подекуди метал проржавів наскрізь. Замок був старий, масивний, явно не відкривався багато років.
Олексій дістав ключ, який йому віддав нотаріус. Важкий, кований, з химерною борідкою. Вставив у замкову щілину, спробував повернути. Ключ не піддавався. Олексій доклав більше зусиль. Механізм заіржавів, прикипів.
— Та відчиняйся ж, чорт забирай! — пробурмотів він, смикаючи ключ.
І раптом замок піддався. Клацнув, повернувся. Олексій відстебнув засув, потягнув за ручку воріт. Вони відчинилися зі скрипом, який луною рознісся по порожній промзоні.
Олексій дістав телефон, увімкнув ліхтарик. Промінь світла вихопив з темряви обрис чогось великого, накритого старим брезентом. Він ступив усередину, обережно, немов боячись злякати щось. Підійшов до брезенту, потягнув за край. Тканина була важкою, просоченою пилом і вогкістю. Олексій потягнув сильніше, і брезент сповз, відкриваючи…
Автомобіль.
Олексій завмер, не вірячи своїм очам. Перед ним стояла «Побєда», ГАЗ-М-20. Чорна, з хромованими деталями, з величезними фарами і масивною решіткою радіатора. Машина виглядала так, ніби тільки вчора з’їхала з конвеєра. Лакований кузов блищав у світлі ліхтарика, хром сяяв, гума на колесах була цілою, без тріщин.
— Це неможливо, — прошепотів Олексій.
Він обійшов машину навколо, не в силах відірвати погляд. Ідеальний стан. Жодної подряпини на кузові, жодної плями іржі, навіть диски коліс були вичищені до блиску.
«Побєда» випускалася з 1946 по 1958 рік. Це був перший радянський легковий автомобіль повоєнного часу, символ перемоги над фашизмом. Дід якось розповідав, що мріяв про таку машину, що збирав на неї роками. Але Олексій був упевнений, що дід так її і не купив, що мрія так і залишилася мрією.
А тепер ось вона. Стоїть тут, у занедбаному гаражі, ідеально збережена. Як музейний експонат.
Олексій підійшов до водійських дверей, потягнув за ручку. Двері відчинилися легко, без скрипу. Усередині пахло шкірою і якимось специфічним запахом старих машин — сумішшю мастила, бензину і часу.
Він сів за кермо, провів рукою по кермовому колесу. Шкіряна обплетення була м’якою, не пересохлою. Сидіння — теж шкіра, без жодної тріщини. Панель приладів відполірована, стрілки спідометра та інших приладів на місці.
Це був не просто автомобіль. Це була машина, за якою хтось ретельно доглядав усі ці роки. Дід. Звісно, дід.
Олексій відкрив бардачок і знову завмер. Усередині лежав конверт. Товстий, запечатаний. А під ним — акуратні пачки грошей, перетягнуті гумками.
Олексій дістав конверт тремтячими руками. На ньому було написано знайомим почерком діда: «Олексію. Відкрити, коли знайдеш машину».
Він відклав конверт убік і витягнув пачки грошей. Перерахував. Десять пачок по сто тисяч. Мільйон. Ще п’ять пачок менших, по п’ятдесят тисяч. Разом два мільйони двісті п’ятдесят тисяч.
Олексій сидів, тримаючи в руках гроші, і не міг повірити в те, що відбувається. Звідки в діда такі суми? Він усе життя пропрацював шофером, отримував звичайну радянську зарплату, потім скромну пенсію. Звідки два з гаком мільйони?
Руки самі потягнулися до конверта. Олексій акуратно розкрив його, дістав кілька списаних аркушів. Почерк діда — твердий, рівний, незважаючи на дев’яносто п’ять років. Олексій підніс аркуші до світла ліхтарика телефону і почав читати.
«Дорогий мій Льошенько, якщо ти читаєш цього листа, значить, мене вже немає. Значить, ти отримав у спадок мій гараж і знайшов те, що я зберігав тут усі ці роки. Моя “Побєда”, моя гордість, моя таємниця.
Знаю, напевно, ти здивований. Чому я залишив тобі гараж, а не будинок? Чому вибрав саме тебе, а не Вітю? Зараз поясню. Але спочатку розповім тобі історію. Історію, яку я нікому не розповідав. Навіть твоїй бабусі, царство їй небесне.
Ця машина з’явилася в мене в 1953 році. Мені тоді було 25. Я працював шофером в обкомі партії, возив великих начальників. Робота була нервова, але добре оплачувана на ті часи. Плюс можна було підробляти у вільний час, возити людей за окрему плату.
У 1953 році помер Сталін. Пам’ятаю той день, як зараз. 5 березня оголосили по радіо. Вся країна завмерла. Хтось плакав, хтось мовчав. Я мовчав. Після війни, після всього, що бачив, я навчився мовчати і не ставити зайвих запитань.
Через кілька днів після смерті Сталіна до мене підійшов мій начальник, завідувач гаражем обкому. Сказав, що є особливе доручення. Треба відвезти одну людину до столиці. Таємно. Вночі. Без свідків. Я погодився, звичайно. Відмовляти було не можна. Та й платили добре за такі поїздки.
Вночі подали машину. Чорну “Побєду”. Службову. Я сів за кермо. Пасажир сів ззаду. У темряві я не розгледів його обличчя. Тільки зрозумів, що людина літня, в хорошому костюмі, з портфелем. Ми їхали всю ніч. Пасажир мовчав, дивився у вікно. Я теж мовчав. Не моя справа питати.
Тільки під ранок, коли ми вже під’їжджали до столиці, він раптом заговорив. Я зрозумів: людина тікала. Від кого — не моя справа. Але тікав явно хтось важливий. Ми приїхали на якусь дачу під столицею. Пасажир вийшов. Взяв портфель. Потім повернувся. Простягнув мені ключі від машини. Я хотів відмовитися, але він уже пішов. Розчинився в передсвітанкових сутінках. Більше я його ніколи не бачив.
Через місяць справді прийшли документи. “Побєда”, ГАЗ-М-20, 1952 року випуску. Власник — Громов Петро Михайлович. Усе чисто, за законом. Я не розумів, як він це провернув. Але питати було ні в кого. Та й не став би я питати. Отримав машину — і добре. Мрія збулася.
Я їздив на цій “Побєді” 10 років. Возив на ній начальство, підробляв, возив твою бабусю і батька. Машина була моєю гордістю. Я доглядав за нею, як за дитиною, полірував, змащував, міняв мастило вчасно. Вона жодного разу мене не підвела.
Але в 1963 році мені запропонували іншу машину. Нову “Волгу”. Службову, престижнішу. Відмовитися було не можна. “Побєду” потрібно було або продати, або здати державі. Я не зміг. Не зміг розлучитися з нею. Ця машина була частиною мого життя. Частиною моєї історії.
Тоді я купив цей гараж. На околиці, в кооперативі, який тільки будувався. Привіз сюди “Побєду” і сховав. Нікому не говорив. Навіть бабусі сказав, що продав машину.
Відтоді я приїжджав сюди раз на місяць. Заводив двигун, щоб не заіржавів. Протирав кузов, міняв мастило, перевіряв тиск у шинах. Берег її. Берег як пам’ять. Як частину того життя, яке було до всіх змін.
Роки йшли. Країна змінювалася. Розвалився Союз. Приходили нові часи. Я старів. Але продовжував приїжджати в гараж. До 85 років я їздив сам. Потім зір уже не той, реакція не та. Довелося залишити машину. Востаннє був тут 10 років тому. Але я знав, що вона чекає. Чекає свого часу. Чекає того, хто зможе її оцінити.
Льошо, я залишив машину тобі, бо ти єдиний, хто її зрозуміє. Вітя не зрозуміє. Для нього це просто стара машина, яку можна продати колекціонерам за хороші гроші. А для тебе? Для тебе це буде більше.
Ти завжди був особливим, Льошенько. З дитинства. Пам’ятаю, як ти приїжджав до мене, сидів на веранді, слухав мої історії. Не перебивав, не квапив. Просто слухав. Дивився на мене своїми серйозними очима і слухав. Вітя ніколи так не робив. Йому було нецікаво. Йому потрібні були гроші, зв’язки, можливості. А тобі потрібні були історії. Потрібна була правда.
Я бачив, як ти живеш. Бачив, що життя не балує тебе. Що працюєш на знос за копійки. Що дружина твоя, прости Господи, не цінує тебе. Що брат вважає тебе невдахою. Але я знаю інше. Знаю, що ти чесний. Що в тебе золоті руки і добре серце. Що ти ніколи нікого не зрадив, не обдурив, не підставив. А це дорогого коштує…
Коментування закрито.