«На ньому звичайна куртка й джинси, а всі охоронці ходили у формених штанях, та він підставний!» Вичерпні аргументи Макса, схоже, нікого не цікавили. Усе було серйозно, і те, що здавалося непорозумінням, поступово перетворювалося на катастрофічну проблему.
Очікування того, що все само собою розсмокчеться, не виправдалося. Невдовзі Макс зрозумів, що його цілеспрямовано ведуть до тюремного строку. Так і сталося: хлопцеві впаяли 10 років загального режиму, і армійські казарми невдовзі змінилися тюремними нарами.
Вийшло так, що, повернувшись з армії у відпустку, Макс не встиг провести жодної ночі в батьківському домі. Ще недавно хлопцеві здавалося мукою провести рік далеко від рідних місць. А тепер доля посміялася з нього й відправила на десятирічну побывку в місця, після яких і армія здасться казкою.
Але все погане, як і все хороше, рано чи пізно закінчується. Макс провів за ґратами 10 років від дзвінка до дзвінка. Усі прохання про дострокове звільнення ігнорувалися, а амністії проходили повз.
Збіг обставин чи щось інше — неважливо, адже настав той день, коли Максові сказали збирати речі на вихід. «Із радістю», — відповів він. Коли хлопець виходив за паркан установи, що стала йому мимовільним домом на 10 років, на вулиці співали птахи й зеленіли дерева.
Була весна, так схожа на ту, що зустрічала його з армії. «Тепер уже точно все буде інакше», — подумав Макс і попрямував на автобусну зупинку. Усі ці роки він підтримував зв’язок лише з мамою.
Ні друзі, ні Аня не намагалися зв’язатися з хлопцем. Та й він не нав’язувався, думав, ось повернеться додому й сам усе розставить по своїх місцях. Діставшись нарешті додому, Макс насамперед жахнувся того, як сильно постаріла мати.
Видно, переживання за сина далися взнаки. На запитання про Аню мати відповідати не стала, відвела погляд і зробила вигляд, що нічого не почула. Макс не став наполягати, вирішивши розпитати про все самостійно.
Зустрівшись із друзями, Макс зрозумів, що остаточно віддалився від них. Ні, ніхто не відмовлявся від спілкування з учорашнім другом, але соціальне становище приятелів вимагало більш відповідного товариства, ніж недавній ув’язнений. Проте друзі тепло поговорили з Максом і від щирого серця пораділи його звільненню.
Вони обіцяли допомогти з роботою, щоправда, трохи згодом, адже зараз стільки клопотів, родина, діти. Макс кивав, але все розумів. Також друзі розповіли Максові про Аню, яка вийшла заміж і народила дитину.
Зі старими дружніми зв’язками вона попрощалася, жила своєю родиною й чоловіком. Максові було боляче це чути, але він вирішив, що не варто жити вчорашнім днем. Перше, що він зробить — це постукає у двері до своєї колишньої дівчини, переконається, що в неї все добре, і від щирого серця побажає їй щастя.
З великими труднощами дізнавшись нову адресу Анютки, Макс навідався до неї ввечері через тиждень після свого звільнення. Опинившись перед дверима квартири, вказаної в адресі, він хвилин п’ять не наважувався натиснути на дзвінок. Нарешті він зібрався з думками й натиснув на кнопку.
За дверима почулися кроки, і за секунду вони відчинилися. Те, що побачив Макс, повергло його у відвертий шок. На порозі стояв той самий хлопець, із яким у нього стався конфлікт у клубі того фатального вечора.
Було схоже, ніби Макс побачив привида. Насамперед хлопець переконався, що справді постукав у потрібні двері. Так, усе правильно, квартира 149, помилки бути не може…
