— Оленко, можна?
— Звісно, заходь.
Сусідка сіла поруч.
— Хотіла запитати. Пам’ятаєш ту стареньку, яка про сніг говорила?
Олена здригнулася.
— Як забути? Пам’ятаю. А що?
— Я намагалася її знайти. Питала в магазині, ніхто її не знає. Світлана каже, була один раз, більше не бачила. Дивно, — Марія Іванівна знизила голос. — Я теж думала про неї. Може, це був ангел-охоронець? Як вона знала про сніг?
Олена посміхнулася.
— Не знаю. Може, інтуїція? Або життєвий досвід? А може, доля?
— Ти оплатила її покупки, добру справу зробила. Ось вона і відплатила. Справедливо, — сусідка зітхнула.
Олена мовчала, дивлячись на захід сонця. Може, й так. Добро породжує добро. Вона допомогла старенькій, та допомогла їй.
— Знаєш, Машо, — тихо сказала вона, — я їй вдячна. Якби не вона, я б жила далі, не знаючи правди. Боляче було. Образливо. Але я звільнилася. Від брехні, від холоду. І тепер живу по-справжньому. Вперше за багато років.
Марія Іванівна обійняла її.
— Ти молодець, Оленко. Не зламалася. Багато хто б у депресію впав. А ти встала і пішла далі. Пишаюся тобою.
Вони сиділи, поки не стемніло. Потім сусідка пішла, а Олена залишилася. Дивилася на зірки, слухала тишу. Думала, що життя непередбачуване. Ніколи не знаєш, що буде завтра. Але це не страшно. Вона згадала слова старенької: «Не чіпай сніг». Така проста фраза, а як змінила все.
Олена подумки подякувала тій невідомій жінці. «Дякую за правду. Дякую за порятунок. Дякую за шанс почати заново».
А вранці прокинулася з новими планами. Записатися на англійську. Розбити клумбу. Жити далі. Життя тривало. Нове, своє, справжнє. І Олена була готова до нього.
