Повільно, дуже повільно вона підняла очі. І все всередині обірвалося. Над нею стояла жінка. Жінка з маминим обличчям. З маминим поглядом. З маминим волоссям, зібраним у знайомий хвіст. Тільки очі… очі були іншими. В них не було того м’якого світла. В них був біль. Глибокий, застарілий, важкий.
— Ти? — Даша хотіла закричати, але голос не слухався. — Мама?
Жінка похитала головою. На її губах з’явилася сумна посмішка, така знайома і така чужа одночасно.
— Ні, маленька. Я не твоя мама.
Голос був схожий. Майже такий самий. Тільки трохи нижчий, трохи хрипкіший.
— Мене звати Наталя. Я її сестра.
Світ хитнувся і поплив. Даша хотіла встати, але ноги не тримали. Хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі.
— Сестра? — нарешті видихнула вона. — У мами не було сестри. Вона була єдиною дитиною. Вона сама казала.
Жінка, Наталя, присіла поруч на лавку. Від неї пахло чимось незнайомим. Але під цим запахом Даша вловила інший, ледь помітний, рідний, неможливий.
— Вона не знала, — тихо сказала Наталя. — Або знала, але не пам’ятала. Нас розлучили, коли мені було три роки, а їй стільки ж. Ми близнючки, Дашо. Ми народилися з різницею в сім хвилин. І я шукала її. Шукала все життя.
Даша дивилася на жінку перед собою і не могла повірити своїм очам. Це було схоже на сон з тих, після яких прокидаєшся з мокрими щоками і серцем, що калатає. Тільки вона не спала. Холодний вітер забирався під куртку. Кам’яна лавка холодила навіть крізь джинси. І запах прілого листя був занадто реальним для будь-якого сну.
— Близнючки? — перепитала вона сівшим голосом. — Це… це неможливо. Бабуся Рая. Мамина мама. Вона б сказала.
Наталя опустила погляд. На мить її обличчя скривилося від болю — швидко, як спалах, і одразу ж знову стало спокійним, майже відстороненим.
— Бабуся Рая, та, яку ти знала, вона не була нашою справжньою матір’ю. Вона удочерила Олю, коли тій було три роки.
— А мене? — Мене забрали інші люди. В інший кінець країни.
Даша відчула, як земля йде з-під ніг. Вона схопилася за холодний метал огорожі, намагаючись утриматися. Бабуся Рая померла п’ять років тому — тихо, уві сні, від серцевого нападу. Мама тоді плакала три дні, перебирала старі фотографії, шепотіла щось про те, як багато не встигла сказати. І жодного разу, жодного разу не згадала ні про яке удочеріння. Ні про яку сестру.
— Звідки ви знаєте моє ім’я? — раптом запитала Даша. Думка прийшла раптово, гостра, насторожена. — Звідки ви взагалі знаєте, хто я?
Наталя слабко посміхнулася.
— Я спостерігала за тобою. Кілька тижнів. Приходила сюди по суботах, ховалася за деревами. Бачила, як ти прибираєш могилу, приносиш квіти, розмовляєш з нею. — Вона кивнула на пам’ятник. — Ти дуже на неї схожа. На нас обох.
— Це… це моторошно, — чесно сказала Даша. — Ви стежили за мною?
— Я набиралася сміливості. Щоб підійти. Щоб заговорити.
Наталя дістала з кишені пальта фотографію і простягнула дівчинці.
— Подивися.
Даша взяла знімок тремтячими пальцями. Чорно-біла картка, потерта по краях. На ній дві дівчинки років трьох, абсолютно однакові: однакові сукні в горошок, однакові банти, однакові посмішки. Вони трималися за руки і дивилися в камеру — щасливі, безтурботні, ще не знаючи, що скоро їх розлучать.
— Це ми, — сказала Наталя. — Остання фотографія, де ми разом. Мені віддала її жінка з дитячого будинку багато років потому. Вона працювала там кухаркою і зберегла знімок, бо, за її словами, ніколи не бачила красивіших близнючок.
— Дитячий будинок? — голос Даші впав до шепоту.
— Наша біологічна мати померла при пологах. Батько був… — Наталя запнулася, підбираючи слова. — Його не було в нашому житті. Нас віддали до притулку, коли нам виповнилося пів року. А потім удочерили. Тільки окремо. Так тоді робили: вважалося, що близнюкам краще рости порізно, що кожній дитині потрібна своя сім’я, свої батьки. Дурниця. Жорстокість. Але це було давно, і тоді ніхто не питав дітей, чи хочуть вони втрачати один одного.
Даша мовчала. Вона дивилася на фотографію, на обличчя дівчаток, на їхні переплетені пальці й відчувала, як всередині піднімається щось величезне. Незрозуміла суміш гіркоти, злості, подиву і дивної, болісної надії.
— Чому ви прийшли тільки зараз? — запитала вона нарешті. — Мама померла два роки тому. Два роки. Розумієте? Де ви були весь цей час? Де ви були, коли вона хворіла? Коли їй було погано? Коли вона… — голос зірвався, — коли вона йшла?
Наталя здригнулася, ніби від удару.
— Я не знала, — її голос став зовсім тихим. — Я шукала її двадцять років. Двадцять років, Дашо. Архиви, запити, бази даних, приватні детективи. Нашу історію сховали так глибоко, що я почала думати: може, мені все це наснилося? Може, ніякої сестри ніколи не було? А потім, пів року тому, я нарешті отримала інформацію. Ім’я. Адресу. І дізналася, що запізнилася.
Вона відвернулася, і Даша побачила, як по її щоці скотилася сльоза. Одна-єдина, але така промовиста.
— Я приїхала на її могилу того ж дня, як дізналася. Стояла тут і думала: я шукала її все життя. Мріяла про те, як ми зустрінемося, обіймемося, як я розповім їй усе. А тепер тільки камінь і фотографія. І порожнеча.
Вони сиділи мовчки, жінка і дівчинка, розділені роками, але пов’язані чимось глибшим, ніж час. Вітер шелестів голими гілками над головою, десь каркала ворона, і сіре небо тиснуло на плечі своєю важкою нескінченністю.
— А чому вирішили підійти до мене? — нарешті запитала Даша. — Навіщо я вам?
Наталя повернулася до неї. Їхні очі зустрілися, і дівчинка знову вразилася схожістю. Ті ж сіро-зелені райдужки, та ж форма брів, та ж родимка над верхньою губою. Наче мама дивилася на неї з іншого берега річки.
— Тому що ти — все, що залишилося від неї. Все, що залишилося від нас. Тому що я стільки років була сама. Думала, що в мене немає нікого на світі. А тепер виявилося, що є. Ти моя племінниця. І я хотіла… я сподівалася…
Коментування закрито.