— здивувався Дмитро.
— Доробляю, — Віра не обернулася. — Завтра вихідний. Хотіла залишити все в порядку.
Дмитро налив собі води з фільтра. Притулився до стільниці.
— Як він? — запитав неголосно.
— Добре. Робить успіхи.
— У навчанні?
Віра обернулася, витираючи руки рушником.
— У житті.
Дмитро насупився.
— Це одне й те саме для дитини з його особливостями.
— Ні, — спокійно заперечила Віра. — Це зовсім різні речі. Мишко може знати алфавіт напам’ять, але якщо він не вміє радіти, це не життя.
— Ви вважаєте, я поганий батько? — питання прозвучало різкіше, ніж Дмитро планував.
Віра не відступила.
— Я вважаю, що ви наляканий батько.
— Це не одне й те саме.
Тиша. Дмитро стиснув склянку в руці так сильно, що побіліли кісточки пальців.
— Ви не знаєте, через що я пройшов.
— Знаю, — тихо сказала Віра. — Агенція розповіла. Про вашу дружину. Мені дуже шкода.
— Тоді ви повинні розуміти, чому я роблю все, щоб захистити сина.
— Розумію. Але питання в іншому. Від чого ви його захищаєте? Від світу чи від життя?
Дмитро поставив склянку на стіл. Різко. Вода розхлюпалася.
— Я плачу вам не за психологічні консультації.
— Ви платите мені, щоб я допомогла вашому синові. Це я і роблю.
Вона повісила рушник, взяла сумку.
— На добраніч, Дмитре Олександровичу.
Він залишився сам на кухні, дивлячись на мокру пляму на стільниці. Минув тиждень. Потім другий. Вересень добігав кінця. Дощі стали холоднішими. Дмитро спостерігав за Вірою та Мишком. То через камери, то наживо, коли повертався раніше.
Він бачив, як син змінювався. Мишко почав питати: «Чому небо синє?», «Куди відлітають птахи?», «Як ростуть дерева?». Віра відповідала на кожне питання або шукала відповідь разом з ним. Він почав сміятися. Справжнім дитячим сміхом, який раніше Дмитро чув тільки на відеозаписах з Катею.
Він почав обіймати батька. Просто так. Без причини. Підходив увечері, коли Дмитро сидів з ноутбуком, і обіймав за шию. Щоразу Дмитро завмирав, не знав, що робити з цією ніжністю. В останню суботу вересня почалася злива. Справжня, потужна, які бувають раз на місяць.
Дмитро закінчив зустріч раніше і вирішив повернутися додому. Коли піднявся до квартири, там було порожньо. Тривога кольнула серце. Він перевірив дитячу, вітальню, кухню. Нікого. Подзвонив Вірі. Не взяла слухавку. Він виглянув у вікно. І побачив.
На подвір’ї елітного житлового комплексу, серед ідеально підстрижених газонів і дизайнерських клумб, була величезна калюжа. Точніше, озеро багнюки. Дощ розмив землю після ремонту доріжок. У центрі цього озера, по коліна у воді, стояла Віра. Її волосся прилипло до обличчя, одяг наскрізь мокрий. Вона сміялася.
Поруч з нею Мишко. У тій самій дорогій куртці, яку Дмитро замовляв з Італії. У черевиках за п’ятнадцять тисяч гривень. Хлопчик сидів навколішки в багнюці й ліпив щось руками. Дмитро не міг дихати. Мишко ляснув долонею по калюжі. Бризки злетіли вгору, облили Віру.
Вона засміялася ще голосніше і відповіла тим самим. Мишко видав звук. Не слово, але звук. Сповнений захвату. І вони почали бризкатися, як двоє божевільних. Як двоє дітей. Дмитро стояв біля вікна і не міг відвести погляд. Його син посміхався. Справжньою, широкою, шаленою посмішкою.
Тією самою, яку Дмитро не бачив три роки. Щось усередині тріснуло. Він розвернувся і кинувся до виходу. Летів униз сходами, не став чекати на ліфт. Вибіг на вулицю під дощ. Віра побачила його першою. Посмішка зникла з її обличчя. Вона встала, прикриваючи собою Мишка.
Інстинктивно. Захисно. Мишко обернувся і завмер. Побачив батька. Мокрого, захеканого, з лютим обличчям. Хлопчик стиснувся, опустив голову. Дмитро зробив крок уперед. Потім ще один. Зупинився за два метри від них.
Мишко підняв на нього очі. Сповнені страху. І провини. Ніби зробив щось жахливе. Дмитро подивився на сина. На його брудні руки. На мокру куртку. На обличчя, вимазане землею. І побачив те, що тримав у руках хлопчик.
Фігурку з багнюки. Криву, незграбну, але впізнавану. Пташку. Жар-птицю. Ту саму, яку Катя малювала Мишкові щовечора перед сном. Її улюблену казку. Її останній подарунок синові — альбом з малюнками жар-птиці. Дмитро забув про це. Сховав альбом після її смерті, бо не міг дивитися на її руку в кожній лінії.
Але Мишко пам’ятав. Дмитро опустився на коліна просто в калюжу. Дорогі штани в’їлися в багнюку. Вода просочилася крізь тканину, холодна, мокра. Йому було байдуже. Він простягнув руку до сина. Мишко здригнувся.
«Покажи», — жестами попросив Дмитро.
Хлопчик невпевнено простягнув фігурку. Дмитро взяв її в долоні. Багнюка забруднила пальці. Пташка була недосконалою, дитячою і прекрасною. Він подивився на Мишка.
«Гарно», — показав жестами. — «Дуже гарно».
Мишко не повірив. Похитав головою.
Чекав, що зараз батько розсердиться, покарає, забере додому. Але Дмитро зачерпнув пригорщу багнюки і почав ліпити. Невміло, незграбно — він ніколи цього не робив. Руки, що підписували контракти на мільйони, не знали, як ліпити пташок з багнюки. Мишко дивився на нього широко розплющеними очима.
Дмитро зліпив щось, що віддалено нагадувало пташку. Показав синові.
«Як у тебе?»
Мишко подивився на обидві фігурки. Потім повільно, обережно посміхнувся. Показав жестами:
«У мене краще».
Дмитро засміявся. Вперше за три роки засміявся по-справжньому.
Віра стояла поруч, і по її обличчю текли сльози, змішуючись з дощем. Вони сиділи в багнюці втрьох під дощем і ліпили пташок. Дмитро не знав, як, але Мишко вчив його. Батько вчився у сина тому, що знала кожна дитина у світі, але що забув він сам. Як грати, як радіти, як жити.
Щастя тривало рівно до вечора. Вони піднялися до квартири. Брудні, мокрі, сміючись. Дмитро велів Вірі йти додому, переодягнутися, відпочити. Сам відвів Мишка у ванну, допоміг помитися, вклав спати. Хлопчик заснув з посмішкою, міцно стискаючи в руці брудну фігурку Жар-птиці, яку батько дозволив залишити.
Дмитро вийшов з дитячої і виявив на телефоні десять пропущених від голови ОСББ. Три від сусідки знизу. І одне повідомлення в чаті мешканців будинку. Відкрив чат. Там було фото. Він, Віра і Мишко в калюжі. І коментарі: «Це що за цирк у дворі?», «Газон зіпсували», «Діти повинні поводитися пристойно», «За такі гроші квартиру купували, щоб у дворі багнюку розводили?».
Дмитро закрив чат. Подзвонив голова ОСББ, Ігор Вікторович, відставний полковник із залізними принципами.
— Соловйов, це що за неподобство? У нас елітний комплекс, а ви влаштували…
— Я гуляв із сином, — рівно відповів Дмитро.
— У багнюці? Ви розумієте, що газон тепер відновлювати?
— Виставте рахунок, оплачу.
— Мова не про гроші, мова про пристойність. У нас тут живуть пристойні люди, а ви…
Дмитро вимкнув телефон. Він підійшов до вікна. Внизу двоє робітників уже прибирали сліди їхнього «злочину». Засипали багнюку піском. Вирівнювали газон. Стирали сліди щастя. Дмитро стояв і дивився, як зникає те єдине місце, де його син був по-справжньому живим.
І вперше за три роки чітко, ясно зрозумів: він помилявся. У всьому. Він будував не життя. Він будував музей. Гарний, правильний, мертвий. Телефон завібрував знову. Невідомий номер. Він взяв слухавку.
— Дмитре Олександровичу, це Людмила Борисівна Соловйова.
Голос свекрухи. Холодний. Владний. Дмитро стиснув слухавку.
— Слухаю.
— Мені подзвонила Ніна Сергіївна, ваша сусідка. Розповіла про інцидент у дворі. Я завтра приїду зі Львова. Нам потрібно серйозно поговорити про виховання Михайла.
— Не треба приїжджати.
— Дуже навіть треба. Я бачу, ви зовсім втратили контроль над ситуацією. Моя дочка заповіла мені турботу про онука, і я не дозволю вам…
— Катя нічого не заповідала, — різко обірвав Дмитро. — Мишко — мій син.
— Син, якого ви довірили якійсь провінційній дівці без належної кваліфікації! Я навів довідки, Дмитре Олександровичу. Ваша нова няня…
Коментування закрито.