— запитує Віра.
«Лечу», — показує він жестами. — «Мама казала, що в кожної людини є крила. Просто не всі наважуються їх розправити».
Він летить по двору, руки в сторони, обличчя до неба.
Дмитро, Віра і Людмила Борисівна дивляться на нього.
— Він вільний, — тихо каже Людмила Борисівна.
— Так, — киває Дмитро. — Нарешті вільний.
Сонце сідає. Глиняні пташки відкидають довгі тіні. А живий хлопчик біжить по траві, сміється беззвучно, але так голосно, що чує весь світ.
Іноді потрібно зруйнувати стерильний світ, щоб знайти справжнє життя. Глухота Мишка не була проблемою. Проблемою був страх дорослих. Страх прийняти дитину такою, якою вона є. Віра не вилікувала хлопчика. Вона просто показала йому та його батькові: щастя не вимагає досконалості. Воно вимагає прийняття.
Дмитро не став ідеальним батьком. Він став справжнім. А це важливіше.
Людмила Борисівна не стала лиходійкою. Вона була люблячою бабусею, яка боялася втратити останнє, що залишилося від дочки. І вона навчилася любити інакше, не контролюючи, а відпускаючи.
А Мишко? Мишко навчився найголовнішого. Він не зламаний.
Він просто інший. І це прекрасно. Бруд на руках дитини — не ганьба. Це доказ того, що вона живе.
Тиша. У багнюці. Історія про те, як знайти голос там, де його немає. І як почути любов у тиші.
Коментування закрито.