Київ зустрічав вересень холодним дощем, що барабанив по панорамних вікнах квартири на Липках. Дмитро Соловйов стояв у своєму кабінеті на дванадцятому поверсі й дивився на місто, що потонуло в сірому тумані. Сорок два роки, бездоганний костюм від італійського дизайнера, сивина на скронях, яка лише додавала солідності.
Власник шести ресторанів преміумкласу в центрі Києва. Людина, чиє ім’я відчиняло двері та закривало угоди. Людина, яка три роки тому поховала дружину і відтоді не знала, як розмовляти з власним сином. Телефон завібрував. Кадрова агенція. Дмитро взяв слухавку, не відриваючись від вікна.
— Соловйов слухає.
— Дмитре Олександровичу, доброго дня. Це Ірина Петрівна з «Елітперсоналу». За вашим запитом ми підібрали кандидатуру. Віра Сергіївна Кравцова, двадцять вісім років, освіта педагогічна, спеціалізація — сурдопедагогіка. Досвід роботи з дітьми з вадами слуху — п’ять років. Рекомендації…
— Присилайте сьогодні, — обірвав Дмитро. — На шосту вечора.
Він поклав слухавку й потер перенісся. Сьома няня за два роки. Попередня, Марина Вікторівна, протрималася лише три місяці. Жінка з двома дипломами та бездоганним резюме пішла зі словами: «Вибачте, Дмитре Олександровичу, але у вашому домі неможливо дихати. Тут занадто…»
«Правильно». Дмитро тоді не зрозумів, що вона мала на увазі. Зараз не хотів розуміти. Він вийшов з кабінету і пройшов довгим коридором. Білі стіни, сірий мармур на підлозі, точкові світильники. Жодної фотографії, жодної яскравої деталі.
Квартира площею двісті сорок квадратних метрів виглядала як номер у п’ятизірковому готелі. Гарно, дорого й абсолютно безжиттєво. Двері дитячої були прочинені. Дмитро завмер на порозі. Мишко сидів за письмовим столом. Спина пряма, руки акуратно складені перед зошитом.
Сім років, темне волосся, сірі очі — копія матері. Хлопчик схилився над прописами, виводячи палички та гачки з механічною точністю. Поруч лежав підручник жестової мови, відкритий на сторінці з алфавітом. Дмитро постояв, дивлячись на сина, і відчув знайомий тягар у грудях.
Той самий тягар, що накочувався щоразу, коли він намагався щось сказати Мишкові й розумів: хлопчик не чує. Не чув ніколи. Народився глухим. І жодні гроші, жодні фахівці не могли цього змінити. Мишко відчув погляд і обернувся. Обличчя миттєво стало настороженим.
Він підвівся, випростався і склав руки за спиною. Жест покірності, якого його ніхто не вчив, але який він засвоїв сам. Дмитро змусив себе посміхнутися і показав жестами. Незграбно, з помилками: «Продовжуй займатися». Мишко кивнув і повернувся до зошита. Батько зачинив двері й притулився до стіни.
Коли це сталося? Коли його син перетворився на маленького солдата, який боїться помилитися, боїться поворухнутися, боїться жити? Мабуть, три роки тому. Тієї ночі, коли Катя не повернулася з пологового будинку.
Віра Кравцова вийшла з метро «Печерська» й озирнулася. Київ зустрів її сірим небом і мокрим асфальтом. Вона поправила сумку на плечі — стару, тканинну, яку мама пошила їй ще в інституті, — і звірилася з адресою на телефоні. Бульвар Лесі Українки, елітний житловий комплекс височів перед нею, як фортеця зі скла та бетону.
Охорона в будці, шлагбаум, камери по периметру. Віра мимоволі поправила пальто — єдине пристойне, яке в неї було, куплене на останню зарплату в Полтаві. Вона не виглядала як людина, що тут живе, і не почувалася такою. Але робота є робота.
А робота з дітьми — це єдине, що вона вміла робити по-справжньому добре.
— Дівчино, ви до кого? — гукнув охоронець.
— До Соловйових. На мене чекають. Віра Кравцова.
Охоронець перевірив список, кивнув і пропустив. Віра пройшла через хол із мармуровою підлогою, дзеркальними стінами та величезною кришталевою люстрою. Ліфт довіз її до дванадцятого поверху безшумно і швидко. Двері відчинив сам Дмитро Соловйов. Віра очікувала побачити успішного бізнесмена. І не помилилася.
Високий, підтягнутий, із жорсткими рисами обличчя та холодним поглядом. Але вона не очікувала побачити в цих очах утому. Таку глибоку, що здавалося, ця людина не спала роками.
— Добрий вечір. Проходьте.
Вона роззулася в передпокої. Величезному, як уся її кімната в полтавській орендованій квартирі. І пройшла слідом за Дмитром у вітальню. Білі стіни, сірі дивани, скляний журнальний столик. Жодної зайвої деталі, жодної живої.
— Сідайте, — Дмитро вказав на диван. — Ірина Петрівна передала ваше резюме. Досвід роботи з глухими дітьми — п’ять років. Працювали у спеціалізованому дитячому садку в Полтаві. Потім приватно з двома сім’ями. Чому звільнилися з дитячого садка?
Віра на мить завагалася.
— Його закрили. Оптимізація.
Це була правда. Але не вся. Справжня причина: вона більше не могла дивитися, як батьки ховають своїх дітей, соромлячись їхніх особливостей. Як намагаються виправити те, що не потребує виправлення. Але це вона залишила при собі.
Дмитро кивнув.
— У мого сина суворий розпорядок дня. Підйом о сьомій ранку, заняття з восьмої до дванадцятої, обід, прогулянка в парку рівно годину, розвивальні ігри, вечеря о шостій, відбій о восьмій. Жодних відхилень. Це важливо для структурування його сприйняття світу.
Віра слухала і відчувала, як усередині все стискається. Вона чула таке раніше. Батьки, які перетворювали життя дитини на розклад, бо так простіше, так безпечніше, так менше страшно.
— Можна побачити Мишка? — запитала вона тихо…
Коментування закрито.