— Я хотіла стати художницею в молодості, — зізналася Людмила, вивчаючи кожну деталь фотографій. — Навіть вступила до училища. Але потім зустріла тата, вийшла заміж. Маша успадкувала твій талант. Вона красива. І очі розумні, як у тата.
Мати запам’ятовувала риси доньки.
— А характер який?
— Запальний. Чесна до жорстокості. Не прощає обман, — Олексій прибрав телефон. — Боїться тебе розчарувати.
— Вона не може мене розчарувати, — сказала Людмила твердо. — Що б вона не робила, ким би не була, вона моя донька. Моя любов до неї не залежить від її вчинків.
Олексій зрозумів: це саме те, що Маша повинна почути.
На зворотному шляху до машини Олексій запропонував:
— Напиши їй листа. Не для зустрічі. Просто щоб вона знала правду. Твою правду.
Людмила зупинилася, обмірковуючи пропозицію.
— А якщо вона не захоче читати? — запитала мати з болем у голосі.
— Тоді почекаємо ще, — знизав плечима Олексій. — Час лікує. Рано чи пізно їй стане цікаво.
— Що я повинна написати?
— Те, що відчуваєш. Без виправдань, без прохань про прощення. Просто правду про те, як її любиш.
Людмила кивнула.
— Домовилися. Лист через тебе, — погодилася вона. — Хочу, щоб вона знала: я її люблю. Завжди любила. І буду чекати стільки, скільки потрібно.
Вони йшли до машини осінніми доріжками цвинтаря, і Олексій відчував: сьогодні щось важливе сталося. Не тільки зустріч з батьком, а й остаточне примирення з матір’ю. Попереду була Маша. Найскладніша частина возз’єднання сім’ї. Але тепер він знав: вони впораються.
Блокнот лежав на колінах, а ручка тремтіла в руці, як осінній листок на вітрі. Людмила сиділа на тому самому пні, де колись збирала з дітьми шишки, і намагалася знайти слова для листа доньці. Навколо шуміли сосни, і цей звук заспокоював: тут вони були щасливі колись.
«Доню…» — почала вона, потім закреслила. «Машенько…» Теж не те. Зім’яла аркуш, кинула на землю. Другий аркуш. Третій. Земля навколо вкрилася білими грудочками невдалих спроб. Тиша лісу допомагала думати. Тут не було поспіху, чужих очей, телефонних дзвінків. Тільки вона і спогади про той час, коли Маша спала у візочку під цими соснами.
«Моя дівчинко», — написала нарешті Людмила, і ці слова здалися правильними. Лист лився сам: про любов, яка не померла за двадцять років, про біль розлуки, про те, як вона уявляла дорослу доньку. Серед знайомих дерев слова знаходилися легше.
«Альоша розповідав тобі, як тато вчив його розрізняти сліди?» — писала вона. — «Ти була ще зовсім маленькою, але я вірила: колись ми всі разом повернемося сюди».
Вітер шелестів сторінками, ніби підказував, що писати далі.
Конверт лежав на столі три дні, перш ніж Олексій наважився його відкрити. Людмила передала лист зі словами: «Прочитай спочатку сам. Якщо вважаєш за потрібне — передай їй».
Він читав удома, в кріслі біля вікна, і сльози самі текли по щоках. Лист був сповнений такого болю і любові одночасно, що серце стискалося від кожного слова. Людмила писала про батька: яким він був добрим, терплячим, мрійливим. Про те, як уявляла собі дорослу доньку: красиву, талановиту, щасливу.
«Ти стала саме такою, як я мріяла», — читав Олексій крізь сльози. — «Бачила твої роботи в інтернеті. Ти талановита, як я хотіла бути в молодості».
Лист закінчувався простими словами: «Не прошу пробачити. Не прошу зустрітися. Просто знай: ти люблена. Завжди була люблена».
Олексій склав лист назад у конверт. Розумів: його потрібно передати. Маша має право знати, що її люблять.
Рекламне агентство кипіло творчою енергією: дизайнери схилялися над макетами, менеджери говорили по телефонах, арт-директори сперечалися про концепції. Маша сиділа у своєму відсіку, працюючи над кампанією дитячого харчування.
— Альошо? — Вона підняла голову, побачивши брата. — Щось трапилося з мамою?
Слово «мама» прозвучало природно, без натуги. Олексій помітив цю зміну.
— Все гаразд, — заспокоїв він, сідаючи на край столу. — Вона написала тобі листа.
Маша відклала олівець, уважно подивилася на конверт у руках брата.
— Що там? — запитала вона тихо.
— Не знаю. Не читав, — збрехав Олексій. — Попереджаю: може бути важкий.
Маша взяла конверт, покрутила в руках, прибрала в сумочку.
— Прочитаю вдома, — вирішила вона. — Сама. Мені потрібна тиша для таких речей.
— Вона не просить відповіді, — додав Олексій. — Просто хотіла, щоб ти знала.
Маша кивнула, вже подумки готуючись до читання.
Увечері у своїй квартирі Маша довго тримала конверт у руках, не наважуючись відкрити. Потім швидко розпечатала, як зривають пластир — відразу, щоб не було боляче. Читала повільно, по кілька разів перечитуючи кожен абзац. Плакала і не помічала сліз. У листі була така материнська ніжність, що серце розривалося від болю і туги.
«Альоша розповідав тобі про наші прогулянки в лісі?» — прочитала вона і зрозуміла, що не пам’ятає. Була занадто малою. Але, дивно, відчувала потяг до цього місця, ніби щось усередині знало дорогу додому.
Вночі, не думаючи про наслідки, Маша сіла в машину і поїхала в той лісопарк. Навігатор чомусь не знадобився: руки самі повертали кермо в потрібний бік. Йшла стежками в темряві, шукаючи відчуття дому. Знайшла галявину, сіла під високою сосною і просиділа до світанку, слухаючи нічні звуки лісу і власне серце. На світанку зрозуміла: мати страждала не менше за них. Може, навіть більше. І ліс дав їй спокій для прийняття рішення.
Денис варив каву на кухні, коли Маша розповіла йому про лист. Він слухав мовчки, зрідка помішуючи ложечкою в турці.
— І що ти відчуваєш? — запитав він, коли вона закінчила.
— Розгубленість, — чесно зізналася Маша. — Жаль. Цікавість. Страх.
— Страх чого?
Коментування закрито.