— Голос тремтів, як струна на вітрі.
— Це… — Це Людмила. Можна просто Люда.
— Мама поки не готова. — Олексій відклав документи, відкинувся в кріслі. Тиждень після зустрічі пройшов як у тумані, він думав, аналізував, намагався зрозуміти власні почуття. — Слухаю вас, — сказав він обережно.
— Я хотіла… Можливо, зустрінемося? — Людмила говорила невпевнено, ніби боялася відмови. — У кафе. Нейтральне місце. Біля метро є невелике кафе.
— Добре, — погодився Олексій після паузи. — У вихідні? Субота вам підходить?
— Так, звичайно! — Полегшення в голосі було чутно навіть через телефон. — Я так боюся сказати щось не те. Зробити помилку.
— Просто будьте чесні, — порадив Олексій. — Це єдине, що має значення.
Обидва розуміли: це перший крок до примирення. Боязкий, невпевнений, але важливий.
Кафе «У Анни» виявилося затишним містечком з картатими скатертинами і запахом кориці. Олексій прийшов на 15 хвилин раніше, вибрав столик біля вікна. Людмила з’явилася точно в призначений час, несучи в руках потертий фотоальбом. Обидва нервували: вона смикала ручку сумочки, він крутив ложечку в каві. Як поводяться мати і син після двадцяти років розлуки? Підручників не писали.
— Я принесла дещо, — сказала Людмила, кладучи альбом на стіл. — Фотографії тата. Подумала, ти захочеш побачити.
Олексій відкрив альбом. На першій сторінці — молодий чоловік у військовій формі, що посміхається в камеру. Знайомі риси обличчя, той самий розріз очей.
— Яким він був? — запитав Олексій тихо.
— Добрим, — посміхнулася мати крізь сльози. — Терплячим. Коли ти хворів, він міг усю ніч сидіти поруч з ліжечком. Так хотів вас вилікувати від усіх хвороб на світі.
Олексій перегортав сторінки. Тато з мамою на весіллі, тато тримає його на руках. Сімейні пікніки. Життя, якого в нього не було.
— Ти схожий на нього характером, — зауважила Людмила. — Серйозний, відповідальний. І очі ті ж.
Вперше за всі зустрічі Олексій зрозумів: батьки справді їх любили.
Олексій обережно почав розповідати про життя в дитбудинку. Як захищав Машу від старших хлопчиків, як вони ділили останню цукерку навпіл, як вчився читати, щоб розповідати їй казки.
— Ви повинні були рости вдома, — плакала Людмила, слухаючи ці історії. — У теплі, в любові.
— Але ми не озлобилися, — заперечив Олексій. — Стали сильнішими. Навчилися покладатися тільки на себе.
Він розповідав про школу, інститут, першу роботу. Як будував кар’єру, як створював бізнес. Людмила слухала, широко розплющивши очі.
— Ти став таким розумним, — сказала вона з гордістю. — Тато б так радів.
Вперше вона звернулася до нього на «ти», і це прозвучало природно, ніби так і мало бути завжди.
— А Маша? — запитала мати.
— Вона теж досягла успіху. Вона талановита, — кивнув Олексій. — Дизайнер у рекламному агентстві. Творча натура.
— У дитбудинку малювала?
— Постійно. На всьому, що траплялося під руку.
Людмила посміхнулася крізь сльози — перша справжня посмішка за всю розмову.
Людмила обережно запитала про стосунки, сім’ю. Олексій довго мовчав, добираючи слова.
— Не можу довго бути з дівчатами, — зізнався він нарешті. — Боюся, що знову кинуть. Як тільки стосунки стають серйозними, я… відсторонююся.
Мати зрозуміла: це наслідки її рішення двадцятирічної давності.
— Я зламала тобі життя, — прошепотіла вона, закриваючи обличчя руками.
— Не зламали, — заперечив Олексій м’яко. — Ускладнили. Але я справляюся. У мене є робота, друзі, Маша.
— А сім’я? Діти?
— Поки немає. Може, з часом, — він знизав плечима. — Коли навчуся довіряти.
Вони домовилися зустрічатися раз на два тижні, не частіше, щоб не квапити події. Олексій розумів: довіру потрібно відновлювати по крихтах. Мати зізналася, що після дітей у неї не було стосунків.
— Не могла нікого підпустити близько, — пояснила вона. — Робота стала єдиним сенсом. Дім, банк, цвинтар до тата по п’ятницях. Кожного 15 березня я беру лікарняний, — додала вона тихо. — День жалоби. Сиджу вдома, уявляю, як ви ростете без мене. Як ідете в перший клас, як вчитеся кататися на велосипеді.
Олексій вперше відчув до неї справжнє співчуття. Вона теж страждала. Може, навіть більше за них. Діти адаптуються, а дорослі несуть провину все життя.
— Я читала все про дитячі будинки, — продовжувала Людмила. — Вивчала психологію, намагалася зрозуміти, що з вами відбувається. Купувала іграшки, які дарувала б на дні народження.
— Де вони?
— У дитячій. Кімната як була, так і є. Недоторкана.
Олексій уявив цю кімнату — музей нездійсненого дитинства.
Олексій обережно завів мову про Машу.
— Хочу, щоб ви познайомилися, — сказав він. — Але вона поки не готова. Їй потрібен час.
— Я почекаю, — кивнула Людмила. — Скільки потрібно? Хоч до кінця життя.
— Не драматизуйте, — посміхнувся Олексій. — Вона відтане. Просто Маша була молодшою, пам’ятає менше. Їй складніше зрозуміти мотиви.
Вони домовилися поки зустрічатися тільки вдвох. Обговорили можливість спільних прогулянок, походів у театр, музеї.
— Хочеш, покажу тобі могилу тата? — запропонувала мати.
— Так, — погодився Олексій без вагань. — Хочу дізнатися сімейну історію. Зрозуміти, звідки я.
— Наступної зустрічі поїдемо, — пообіцяла Людмила. — Розповім усе, що пам’ятаю.
За вікном кафе почалася хуртовина, але всередині було тепло і затишно. При прощанні біля кафе Олексій вперше торкнувся материнської руки — легке потискання, не обійми, але вже близькість.
— До побачення… Людо, — сказав він, і це ім’я прозвучало майже ласкаво.
Людмила відчула: крига починає танути. Повільно, обережно, але невідворотно.
Олексій їхав додому з легким серцем. Вперше за місяць пошуку він розумів: готовий до обережного зближення. Мати виявилася не чудовиськом, а звичайною жінкою, яка багато років тому зробила неможливий вибір. Вдома він зателефонував Маші, розповів про зустріч.
— Як вона? — запитала сестра.
— Звичайна. Сумна. Самотня. Дуже тебе любить, хоча не бачила двадцять років.
— І що ти відчуваєш?
Коментування закрито.