— Напевно.
Раптом Маша схопилася з-за столу, змахнувши документи на підлогу.
— І що з того?! — вибухнула вона. — Яка різниця, які в неї були причини?
Олексій спробував підняти папери, але сестра зупинила його жестом.
— Мені був один рік, Альошо. Один! Їй — двадцять п’ять. Хто більше постраждав?
— Машо, зрозумій…
— Ні, ти зрозумій! — Вона пройшлася по кабінету, як тигриця в клітці. — Травма дитини не залежить від мотивів дорослих. Мені все одно, рятувала вона нас чи позбувалася.
— Але в неї не було вибору.
— Вибір був завжди, — відрізала Маша. — Вона вибрала легкий шлях — позбутися нас. А потім двадцять років жила спокійно.
— Але вона шукала…
— Недостатньо активно! — Маша сіла назад за стіл, схрестивши руки на грудях. — Я не хочу її бачити. І не хочу, щоб ти розповідав їй про мене.
Голос сестри звучав холодно, як лід. Олексій зрозумів: поки що він програв цю битву.
Увечері Олексій сидів удома з папкою документів, розкиданих по столу. Кожен папір розповідав свою частину історії, але скласти їх в єдину картину було неможливо. Формально мати їх врятувала. Дитбудинок був кращим, ніж торговці людьми. Але емоційно двадцять років травми, болю, відчуття покинутості нікуди не поділися. Розум говорив одне, серце — інше. А десь між ними билася правда, яку він ніяк не міг вхопити.
Олексій встав, підійшов до вікна. Місто внизу жило своїм життям, люди поспішали додому, до сімей, до тих, хто на них чекає. У нього теж була сім’я. Була і є. Але як зібрати її воєдино? Він прийняв рішення: завтра піде в банк і скаже матері правду. Скаже, що знає все: про хворобу батька, про борги, про колекторів. Покаже документи. І подивиться їй в очі, коли вона зрозуміє, що її знайшли. Що саме він скаже, поки не знав. Але мовчати більше було неможливо.
На вулиці запалилися ліхтарі, і Олексій побачив своє відображення у склі. Чоловік, який усе життя шукав маму. І, нарешті, знайшов не тільки її, а й правду. Питання в тому, що робити з цією правдою далі. Те, що зараз станеться в банку, переверне все з ніг на голову. Мати і син зустрінуться віч-на-віч.
Цифри на електронному годиннику світилися в темряві: 3 години 27 хвилин. Олексій лежав з розплющеними очима, перебираючи в руках папку з досьє. Аркуші шелестіли в нічній тиші, як осіннє листя під ногами. Він знову і знову перечитував документи, вдивлявся в старі фотографії, намагаючись скласти пазл минулого.
Раптом сплив неясний спогад: останній день вдома. Мама плакала, збирала їхні речі в маленьку валізку, шепотіла крізь сльози: «Мамочка вас любить. Дуже-дуже любить». Тоді трирічний Альоша не розумів, що відбувається. Думав, вони їдуть до бабусі в гості, як обіцяла мама минулого тижня. Маша спала у візочку, не підозрюючи, що її життя ось-ось зміниться назавжди. Тепер він розумів: мати прощалася з ними. Знала, що більше не побачить. І ця думка болем пронизувала серце.
Олексій встав з ліжка, підійшов до вікна. За склом повільно світало, місто прокидалося. Десь там, за кілька кілометрів, не спала ще одна жінка, яка теж пам’ятала той день. Сьогодні він дасть їй право пояснитися. Право сказати правду після двадцяти років мовчання.
Телефон задзвонив о пів на сьому ранку. Олексій схопив слухавку, думаючи, що це будильник, але на дисплеї світилося ім’я сестри.
— Машо? — здивувався він. — Чому так рано?
— Я всю ніч думала про те, що ти розповів. — Голос сестри зривався, як натягнута струна. — Не могла заснути.
Олексій сів на край ліжка, притискаючи телефон до вуха. За вікном чулися ранкові звуки міста: шум машин, голоси перехожих.
— Я пам’ятаю тільки відчуття покинутості, — продовжувала Маша тихо. — Холод, чужі руки, казенний запах дитбудинку. Але якщо правда про колекторів…
— Альошо, а раптом ми неправі? Ти хочеш її побачити? — обережно запитав Олексій, боячись злякати надію, що ледь проклюнулася.
— Ні, — швидко відповіла Маша. — Поки ні. Я не готова.
— Але якщо зустрінешся з нею?
Довга пауза. Десь далеко прогудів тролейбус.
— Передай, що я не злюся, — нарешті сказала сестра. — Просто не готова. Може, потім, коли перетравлю все це.
Олексій відчув, як усередині щось відтануло. Маша робила перший крок до примирення, нехай поки що тільки в думках.
На столі лежали два конверти як дві долі, два шляхи, два варіанти майбутнього. У першому – дитячі фотографії за всі роки життя в дитбудинку: випускні, дні народження, перші успіхи, маленькі радощі серед великого болю. У другому – документи про борги та погрози 2004 року. Докази того, що мати була жертвою, а не катом.
Олексій намагався репетирувати промову перед дзеркалом, але розумів: слова не сплануєш. У таких розмовах важлива не логіка, а почуття. Він одягнув найкращий костюм — темно-синій, строгий, як для найважливішої ділової зустрічі в житті. Взяв щоденник з листами до матері — може, покаже, якщо розмова піде в потрібному руслі. Портфель застебнувся з металевим клацанням. Олексій подивився на годинник: пів на дев’яту. Час їхати.
У ліфті дзеркала відображали людину, яка двадцять років готувалася до цього дня, сама того не знаючи. Сьогодні все вирішиться: або сім’я знайде одне одного, або загубиться назавжди.
Машина завелася з першого разу, ніби розуміючи важливість моменту. Банк ще не відкрився, але Людмила вже йшла тротуаром до службового входу. Олексій сидів у машині через дорогу і бачив, як вона рухається: повільно, втомлено, плечі опущені, погляд спрямований у землю. Двадцять років самотності залишили на ній слід. Вона постаріла більше, ніж вимагав вік, ніби несла невидимий тягар, який важчав з кожним днем…
Коментування закрито.