Людмила розповіла історію коротко, без виправдань: про хворобу батька, борги, погрози колекторів. Говорила просто, як про факти, не намагаючись викликати жалість.
— Я пам’ятаю тільки почуття, — зізналася Маша, порівнюючи розповідь з тим, що вже знала. — Що мене не хочуть. Що я зайва в цьому світі.
— Я хотіла! — перебила мати, і в голосі зазвучав біль двадцяти років. — Завжди хотіла. Кожен день, кожну хвилину цих років.
Маша заплакала, тихо, майже беззвучно.
— Чому не шукали раніше? — запитала вона крізь сльози. — Чому не знайшли нас?
— Шукала. — Людмила дістала з сумочки потерту папку. — Сімнадцять років шукала. Але боялася зруйнувати ваше щастя. Думала, вас усиновили хороші люди.
Маша взяла папку, перегорнула візитки детективів, довідки з органів опіки. Зрозуміла: мати говорить правду.
Маша почала розповідати про дитбудинок: про холодні стіни, казенну їжу, нічні кошмари. Про те, як боялася, що її ніколи ніхто не забере додому. Людмила слухала і розуміла весь масштаб шкоди, якої завдало її рішення.
— Пробач мені, моя дівчинко, — плакала вона. — Пробач за весь цей біль.
— Я злилася двадцять років, — відповіла Маша втомлено. — Ненавиділа вас, не знаючи навіть імені. Втомилася злитися. Хочу просто жити далі.
Вона простягнула руку через стіл і вперше торкнулася материнської долоні. Людмила завмерла, боячись злякати цей момент.
— Можна я обійму тебе? — попросила вона пошепки.
Маша кивнула. Вони встали з-за столу і обнялися посеред кафе, плачучи від болю і полегшення одночасно. Олексій дивився на них і відчував: сім’я нарешті зібралася. Відвідувачі за сусідніми столиками тактовно відводили погляди, розуміючи інтимність моменту.
Коли перші сльози висохли, вони сіли назад і почали обережно будувати плани. Олексій дивився на матір із сестрою і розумів: найважче позаду, сім’я возз’єдналася.
— Хочу познайомити вас з Денисом, — сказала Маша, витираючи очі серветкою. — Він хороша людина. Вам сподобається.
— А я хочу почути про ваше життя, — відповідала Людмила. — Все докладно. Кожен день, який пропустила.
Домовилися зустрічатися регулярно, не рідше разу на тиждень. Повільно, акуратно відновлювати сімейні зв’язки.
— Може, відзначимо татів день народження? — запропонував Олексій. — Усі разом, як сім’я. Він був би такий щасливий нас бачити.
— Поїдемо втрьох на цвинтар, — погодилася мати зі сльозами на очах. — Розповімо йому, що ми знайшли одне одного.
— А потім у той ліс, — додала Маша несподівано для себе. — Хочу побачити місця, де ми були маленькими.
Минув місяць регулярних зустрічей. Страхи розвіялися, незручність минула, вони звикли одне до одного. Людмила запропонувала поїхати в ліс усім разом — з Машею і Денисом, який уже сприймався як член сім’ї.
На знайомій галявині, серед високих сосен, розстелили покривало і влаштували пікнік, як у давні часи. Олексій показував Маші місця їхніх дитячих ігор, пояснюючи, де вони будували курені, де збирали гриби.
— Ти спала у візочку під цією сосною, — розповідала Людмила, показуючи на найвище дерево. — А Альоша охороняв твій сон, відганяв комарів гілочкою….
Коментування закрито.