— подумки питав він. Але відповіді не було.
Він згадав, як вона помирала від раку, як до останнього дня тримала його за руку і шепотіла: «Живи, Петре. Живи за нас двох. І знайди собі когось, хто наповнить твоє життя сенсом». І він знайшов. Він знайшов цей сенс у маленькому, вмираючому немовляті. Але тепер цей сенс був втрачений. Михайло відрікся від нього. І Петро Андрійович розумів, що заслужив це.
Григорій Іванович сидів навпроти, прямий, як на параді, але стиснуті на колінах кулаки видавали внутрішню напругу. Він думав про свою дочку, про Анну. Якою вона була! Веселою, впертою, з ямочками на щоках, коли сміялася. Вона мріяла стати журналістом, подорожувати світом. А замість цього — рання безглузда смерть у дев’ятнадцять років. Він звинувачував себе. Може, був занадто суворий з нею, може, недодав любові, уваги. А тепер ось онуки. Один виріс у розкоші, але з вічною тінню горя в домі. Інший — у любові та турботі, але в брехні. Яка з цих доль була гіршою?
Денис ходив по кімнаті з кутка в куток, як тигр у клітці. Його переповнювали емоції. Гнів на Петра Андрійовича, який все ще не вщухав, образа за себе, за своє самотнє дитинство. І дивний, незрозумілий потяг до цього нового, раптово знайденого брата. Він хотів виламати двері, увірватися до нього, накричати, вимагати відповідей і одночасно обійняти, втішити, сказати, що вони тепер разом, що вони сім’я. Ця двоїстість розривала його на частини.
Близько опівночі Петро Андрійович піднявся.
— Я більше не можу, — сказав він глухо. — Це нестерпно.
Він підійшов до дверей кімнати Михайла і тихо постукав.
— Михайле, синку, прошу тебе, відчини. Давай поговоримо.
За дверима тиша.
— Михайле, я благаю тебе! — голос Петра Андрійовича зірвався. — Не мовчи. Покарай мене. Накричи, вдар, тільки не мовчи.
Тиша. Петро Андрійович опустився на коліна перед дверима і притулився до них чолом.
— Я знаю, що винен, — прошепотів він, і сльози, які він стримував увесь вечір, покотилися по його щоках. — Я готовий на все. Хочеш, я піду, зникну з твого життя назавжди. Хочеш, я піду в поліцію і в усьому зізнаюся. Я відсиджу свій термін. Тільки скажи, що мені робити.
Він плакав, не соромлячись своїх сліз. Старий зломлений чоловік, який втратив усе. Григорій Іванович і Денис дивилися на нього, і навіть у серці Дениса щось здригнулося. Він побачив не злочинця, не злодія, а просто нещасного батька, роздавленого горем.
І тут за дверима почувся звук. Тихий, ледь помітний. Наче щось впало. Потім ще один глухий удар.
— Михайле! — крикнув Петро Андрійович, схоплюючись на ноги. — Михайле, що з тобою?
Він почав смикати ручку, але двері були замкнені.
— Михайле, відчини!
У відповідь — тиша. Але тепер ця тиша була іншою, зловісною.
— Серце! — прошепотів Петро Андрійович, і його обличчя стало білим, як крейда. — У нього слабке серце. Стрес… Він міг…
Він кинувся до дверей, намагаючись вибити їх плечем. Але старі дубові двері не піддавалися.
— Відійди! — крикнув Денис.
Він розбігся і з силою вдарив у двері ногою. Дерево затріщало. Ще удар. Замок з хрускотом вилетів, і двері відчинилися.
Михайло лежав на підлозі непритомний. Поруч валявся перевернутий стілець і розкидані по підлозі ескізи. Його обличчя було блідим, губи — синюшними.
Петро Андрійович відштовхнув усіх і кинувся до сина. Його лікарські інстинкти спрацювали миттєво, витіснивши паніку і відчай. Він притулився вухом до його грудей.
— Пульс ниткоподібний, — уривчасто кинув він, — дихання поверхневе.
— Швидку! Швидко!
Григорій Іванович уже набирав номер на своєму мобільному. Денис застиг у дверях, з жахом дивлячись на свого нерухомого брата. Петро Андрійович розстебнув Михайлу сорочку, почав робити непрямий масаж серця, штучне дихання. Він діяв чітко, швидко, як автомат. Але в його очах застиг непідробний жах. Він, який врятував його від смерті вісімнадцять років тому, зараз міг втратити його через свою власну брехню. Це була найстрашніша іронія його життя.
— Тримайся, синку, — шепотів він, схилившись над Михайлом. — Тримайся, мій хлопчику. Тато тут. Тато з тобою.
Він більше не боявся називати себе батьком. У цей критичний момент усі умовності, вся брехня відступили. Залишилася тільки одна всепоглинаюча сила — любов батька до своєї дитини. І ця любов була єдиною правдою в цьому зруйнованому світі.
Сирена швидкої допомоги увірвалася в нічну тишу вулиці, і її миготливе синє світло затанцювало на стінах старої квартири, перетворюючи драму на зловісний спектакль. Санітари діяли швидко і злагоджено. Михайла, блідого і безвольного, поклали на ноші, підключили до апаратів. Петро Андрійович, який не відходив від нього ні на крок, уривчасто давав їм вказівки, називаючи діагноз, перераховуючи ліки, які приймав Михайло. Його професіоналізм, що повернувся в найкритичніший момент, викликав повагу. Він знову був лікарем, що бореться за життя.
— Я їду з ним, — твердо сказав він, коли ноші виносили з квартири.
— Тільки один супроводжуючий, — буркнув лікар швидкої.
Петро Андрійович подивився на Григорія Івановича.
— Їдьте ви, — сказав старий полковник. — Ви потрібніші. Ми з Денисом приїдемо слідом на таксі.
Двері швидкої зачинилися, і машина, завивши сиреною, помчала в ніч. Денис і Григорій Іванович залишилися одні в чужій, раптово спорожнілій квартирі. Денис підійшов до того місця, де лежав його брат. На підлозі валялися аркуші паперу — ескізи, які Михайло впустив, коли падав. Денис нахилився і підняв один з них.
Це був портрет. Портрет Петра Андрійовича. Старий лікар був зображений сидячим у своєму кріслі з книгою в руках. Але вражаючим була не схожість. Михайло зумів передати не тільки риси обличчя, а й душу. У погляді намальованого Петра була і втома, і мудрість, і нескінченна глибока ніжність. Це був погляд батька, що дивиться на свого сина. Денис перевернув аркуш. На звороті олівцем було написано: «Найкращий тато на світі. З днем народження!».
Щось усередині Дениса надломилося. Вся його лють, вся його образа раптом здалися дрібними і незначними перед обличчям цієї простої дитячої любові і тієї трагедії, яка щойно розігралася на його очах.
Він подивився на свого діда. Григорій Іванович стояв біля вікна, дивлячись услід швидкій, що від’їхала, і його плечі були опущені. Вперше в житті Денис бачив свого незламного діда-полковника таким вразливим.
— Він любить його, — тихо сказав Денис. — Цей Волков, він по-справжньому любить Михайла.
— Так, — так само тихо відповів Григорій Іванович, — любить. Можливо, навіть сильніше, ніж я любив свою Анну.
Лікарня зустріла їх стерильною тишею і запахом ліків. Михайла відвезли в реанімацію. Петра Андрійовича туди не пустили. Він сидів на жорсткій лавці в коридорі, втупивши погляд у зачинені двері, і його обличчя було сірим, як лікарняні стіни.
Григорій Іванович і Денис сіли поруч. Три чоловіки, ще вранці колишні ворогами, тепер були об’єднані спільною тривогою. Вони просиділи так кілька годин. Ніхто не говорив ні слова. Кожен думав про своє. Петро молився, вперше за багато років. Він просив Бога не про себе, а про хлопчика, який лежав за цими дверима. Григорій Іванович згадував, як тримав на руках новонародженого Дениса, такого ж крихітного, як той, другий, якого він вважав померлим. А Денис? Денис думав про брата, якого він щойно знайшов і міг тут же втратити.
Нарешті двері реанімації відчинилися, і вийшов лікар. Молодий, втомлений, але з ясним поглядом.
— Ви родичі Михайла Волкова?
Коментування закрито.