— Мамо, я, мабуть, поїду, — сказала Маргарита, з’являючись у дверях. — Дуже втомилася.
— Звісно, донечко, — Ніна обернулася з виразом турботливої матері, який вона вміла надягати миттєво, як звичну маску. — Їдь, відпочинь. Важкий день був.
— Рито, підкинути до автовокзалу? — Артур навіть не підняв очей від екрану. — А то автобуси вже не ходять.
— Не треба, я на машині.
Вона вийшла з дому, сіла за кермо і просиділа хвилин п’ять не заводячи двигун, дивлячись на освітлені вікна. Там, за фіранками, мати і брат продовжували щось обговорювати, схилившись над столом з паперами. Потім вона поїхала до Дніпра. Дві години порожньої вечірньої траси, і всю дорогу в голові крутилося одне: чому мати так злякалася? Чому вихопила книжку так різко, так жадібно? Маргарита тримала в руках не старий папірець, а заряджений пістолет, тільки не знала про це. Вночі вона не спала. Лежала у своїй однокімнатній квартирі на проспекті Поля, дивилася в стелю і перебирала події останніх тижнів, як перебирають вервицю: одну за одною, знову і знову.
Візит до діда два тижні тому, його слова, сказані квапливим шепотом: «Книжка, Ритко, шахова книга, Німцович, тільки ти». Його пальці, що стиснули її руку з несподіваною силою. Звідки у 89-річного старого стільки сили? І його погляд — ясний, осмислений, зовсім не такий, яким має бути погляд людини з деменцією.
— Дід був при своєму розумі, — промовила вона вголос у темряву кімнати, і власний голос здався їй чужим, хрипким від недосипу. — Він знав, що робить.
Вісім років роботи юрисконсультом у будівельній компанії навчили її розпізнавати брехню в документах, невідповідності дат, підозрілі підписи, цифри, які не сходяться. Але зараз вона застосовувала ці навички до власної сім’ї, і від цього ставало нудно, як від хитавиці на кораблі. Чому мати розлютилася, а не просто відмахнулася? Якщо ощадкнижка справді була мотлохом, марним папірцем з минулого століття, навіщо вихоплювати її з такою люттю? Навіщо негайно жбурляти в сміття? Нормальна реакція на стару ощадкнижку — це байдужість, легке роздратування, в крайньому випадку — поблажлива посмішка: мовляв, дід зовсім з глузду з’їхав, зберігав всякий непотріб.
О третій годині ночі Маргарита встала, одяглася і вийшла з квартири. Її машина, старенький «Ланос», який при кожному повороті наліво видавав звук, що нагадував стогін вмираючої тварини, завелася з третьої спроби і покотила порожніми вулицями до виїзду з міста. Дві години нічної траси. Фари вихоплювали з темряви розмітку, рідкісні вказівники, силуети дерев на узбіччях. Маргарита думала про діда. Про те, як він вчив її грати в шахи на терасі, про його улюблену приказку про копійку, яка не сходиться, про його професійну в’їдливість бухгалтера, для якого кожна цифра повинна мати пояснення. Сорок років на заводі, жодної помилки у звітах, репутація людини, яка бачить невідповідність там, де інші бачать порядок. Така людина не стане ховати ощадкнижку в шаховій книзі просто так, від старечої примхи.
«Дивись на три ходи вперед, — говорив він їй колись, пересуваючи ферзя. — Думай, навіщо противник зробив цей хід? Що він хоче? Чого боїться?»
Чого боялася мати? До Царичанки Маргарита приїхала о п’ятій ранку, коли небо на сході тільки починало сіріти, наливаючись холодним досвітнім світлом, яке буває тільки в жовтні — прозорим, безжальним. Будинок діда стояв темний, мовчазний, із завішеними вікнами. Запасний ключ лежав під третьою сходинкою ганку — їхній з дідом секрет, про який мати ніколи не знала.
Вона увійшла, намагаючись не скрипіти мостинами, хоча в будинку нікого не було: Ніна та Артур поїхали вчора ввечері, відразу після неї. Відро для сміття стояло на кухні, повне до країв. Серветки, недогризки, залишки поминального салату, якісь папірці. Маргарита присіла навпочіпки і почала розгрібати вміст, почуваючись безглуздо. Тридцять один рік, вища освіта, а вона риється в помиях о п’ятій ранку, як безпритульна кішка. Ощадкнижка лежала майже на самому дні, притиснута зім’ятою газетою і яблучним лушпинням. Маргарита витягла її, обтерла рукавом пальта і вперше роздивилася уважно.
Обкладинка стара, потерта. Типова ощадкнижка, яких мільйони припадали пилом по шухлядах у пенсіонерів. Але номер рахунку всередині виглядав дивно. Занадто довгий, занадто сучасний формат, зовсім не схожий на ті номери, які друкували раніше. І тут вона знайшла записку. Крихітний листок, складений у кілька разів і засунутий у корінець палітурки так глибоко, що випадково його не помітиш. Почерк діда, дрібний і акуратний, яким він підписував усі її дитячі подарунки…
Коментування закрито.