Батько відклав інструмент. — Іноді погане трапляється вчасно. — Так. Вони помовчали. Потім Марина дістала з ящика стару дитячу куртку — ту саму, з рваною підкладкою. Поклала на стіл. — Навіщо зберігаєш? — запитав батько.
— Щоб пам’ятати. Що все може змінитися за одну ніч. І що іноді найцінніше ховається там, де не чекаєш. Батько кивнув. Узяв куртку, провів рукою по потертій тканині. — Я тоді думав — раптом вона викине, не знайде. Щомісяця відправляв гроші і боявся, що даремно. — Не даремно. — Тепер бачу.
Марина подивилася на нього — на сиве волосся, на втомлені очі, на руки, які двадцять років працювали заради неї. І зрозуміла: вона не одна. Ніколи не була одна. За вікном запалилися ліхтарі. Місто готувалося до вечора.
Марина допила чай, встала, почала прибирати зі столу. Батько допоміг. Вони працювали мовчки, звично, ніби все життя були разом. І в цьому мовчанні було більше, ніж у всіх словах, які вона чула від Володимира за двадцять років.
Марина вимкнула світло, зачинила пекарню на ключ. Батько чекав на вулиці. Вони пішли поруч вечірнім містом — двоє людей, які загубили одне одного і знайшли знову. Іноді потрібно втратити все, щоб зрозуміти, що в тебе є.
Коментування закрито.