Марина вивільнила руку. — Прощавай, Володимире. Вона спустилася на перший поверх. Володимир гнався слідом, кричав: — Думаєш, там хтось чекає? Нікому ти не потрібна, чуєш? Нікому!
Марина вийшла у двір. Володимир вискочив за нею босоніж. Побачив таксі, нову куртку на ній, сумку. Зупинився. — Звідки гроші? — запитав він тихіше. — У тебе хтось є? — Немає. — Тоді звідки?
Марина сіла в машину. Володимир підбіг, смикнув двері, але вони вже зачинилися. — Марино, почекай! Я ж не серйозно! Повернися, я більше не буду! Машина рушила. Володимир біг слідом, потім зупинився посеред двору — жалюгідний, розгублений. Марина дивилася в заднє скло, і він ставав все меншим, поки не зник зовсім.
Через три дні Марина зустрілася з батьком знову. Він показав їй свої роботи — полиці, шафки, табуретки. Все робив сам, руками. — Ти будеш працювати далі? — запитав він. — Не знаю. Хочу свою справу відкрити. Пекарню, може. — Вмієш пекти? — Двадцять років на хлібозаводі, тату. Вмію.
Слово вирвалося само. Батько завмер, потім усміхнувся — обережно, ніби не вірив, що має право. — Допомогти чим можу? — Можеш. Вони працювали мовчки — ремонтували приміщення, яке Марина винайняла у старому будинку. Батько ставив полиці, вона фарбувала стіни. Говорили мало, але розуміли одне одного без слів.
Одного вечора, коли вони мили руки після роботи, у двері постукали. Марина відчинила. На порозі стояв Володимир. Він був тверезий, виголений, у чистій куртці. Руки тримав у кишенях. — Мені треба поговорити з тобою. — Нема про що.
— Марино, я знаю, у тебе гроші. Мені розповіли… не важливо хто. Мені конче потрібно. Борги є, розумієш? Серйозні. Дай у борг, я все поверну, чесне слово. Марина подивилася на нього — на цю людину, з якою прожила двадцять років. Бачила його наскрізь: кожну зморшку, кожну звичку брехати.
— Ні. — Як ні?! — голос зірвався. — Ми стільки років разом! Я ж не чужий тобі! — Саме тому ні. З глибини приміщення вийшов батько. Витирав руки ганчіркою, мовчки став поруч з Мариною. Володимир подивився на нього, потім знову на Марину.
— Значить, так, так? Знайшла татуся, і я тепер не потрібен? — Ти ніколи не був потрібен, — сказала Марина спокійно. — Просто я не розуміла цього. — Пошкодуєш, — Володимир ступив ближче, тицьнув пальцем їй у груди. — Думаєш, гроші тебе врятують? Ти ніхто! Все життя була ніким, і залишишся!..
Коментування закрито.