5 вересня 2023 року в маленькому містечку Верхньореченськ Житомирської області відбулася подія, яка назавжди змінила життя тисяч людей. Те, що знайшли робітники під дахом старовинного храму, змусило збліднути навіть досвідчених дослідників. Але найстрашніше було не в самій знахідці, а в тому, куди вона привела. Дах храму давно потребував ремонту.
Ще за життя отця Василія почали збирати гроші, але то одне, то інше: пандемія, економічні труднощі. Нарешті, новий настоятель, отець Михаїл, молодий і енергійний священник із Житомира, домогся фінансування. Частково допомогла єпархія, частково — місцеві підприємці. Бригаду покрівельників найняли із сусіднього райцентру.
Чотири людини працювали під керівництвом Сергія Миколайовича Волкова, досвідченого майстра 52 років. У бригаді також працювали його племінник Денис, 26-річний хлопець, який нещодавно повернувся з армії, і двоє місцевих: Олексій Морозов, 32 років, і Віктор Семенович, літній чоловік, який підробляв на пенсії. Роботи почалися наприкінці серпня. Перші два тижні минули без пригод.
Робітники зняли старий шифер, замінили підгнилі балки, почали укладати нову покрівлю. Храм був великий, роботи багато. Особливо складною виявилася ділянка біля дзвіниці. Там дах мав складну конфігурацію з безліччю вигинів і переходів.
П’ятого вересня, близько 11 години ранку, Денис поліз перевірити стан обрешітки в найдальшому кутку горища, куди раніше ніхто не забирався. Це місце знаходилося за масивною цегляною трубою старої печі, яка колись опалювала храм. Щоб туди потрапити, потрібно було буквально протиснутися у вузьку щілину. — Дядьку Сергію! — крикнув Денис через кілька хвилин.
— Тут це… Підійди, глянь. Сергій Миколайович, крекчучи, поліз за племінником. Світла на горищі майже не було, тільки тьмяні промені пробивалися крізь щілини в покрівлі. Денис світив телефоном у куток.
— Бачиш? Мішки якісь. За трубою, у ніші між стіною і схилом даху, лежали п’ять великих мішків із грубої мішковини. Вони були вкриті товстим шаром пилу, явно лежали тут багато років, якщо не десятиліть.
— Може, зерно старе? — припустив Сергій Миколайович. — Тут же склад був при совєтах. Він підійшов ближче і помацав один із мішків. Той був несподівано важким, але явно не із зерном.
Вміст не пересипався, а лежав щільно, незграбно. — Дивно, — пробурмотів бригадир. — Давай витягнемо, подивимося. Може, цінне щось? Треба батюшці сказати.
Витягати мішки виявилося непросто. Кожен важив кілограмів по 15-20. Денис і Сергій Миколайович волоком тягли їх до люка, потім спускали вниз на мотузках. Олексій і Віктор Семенович приймали внизу.
Коли всі п’ять мішків опинилися на землі біля стіни храму, Сергій Миколайович пішов за настоятелем. Отець Михаїл якраз був у церковній лавці, розмовляв із продавчинею. — Батюшко, там це… знайшли дещо на горищі. Мішки старі. Може, поглянете?
