Він не міг вичавити з себе ні слова вдячності і сором’язливо ховав очі від погляду шістнадцятирічної господині. Цей пекучий внутрішній сором, що роз’їдає душу, виявився для нього важчим, ніж перенесений степовий мороз. Приблизно через годину крізь рівний шум бурі почувся ще один дуже слабкий стукіт у двері. На порозі стояв повністю заледенілий Осадчий разом зі своєю дружиною, що тряслася від холоду. Масивний дах їхнього дорогого дерев’яного зрубу все-таки не витримав снігового навантаження і почав небезпечно просідати.
Вони в дикій паніці побігли до єдиного місця в усій окрузі, де гарантовано було справжнє тепло. Олена абсолютно спокійно впустила і цих нічних гостей, компактно розмістивши їх поруч із сім’єю Кравченків. У неї більше не залишалося запасних спальних речей або теплих речей, щоб дати їм сховатися. Але стабільна температура всередині її грамотно спроектованого укриття робила їх не такими вже й необхідними. А коли до світанку залишалося зовсім небагато, у рятівні двері постукала сім’я Волошиних.
Священник з останніх сил ніс свою дружину, що була без свідомості, на руках, провалюючись у замети. Позаду нього, вчепившись у куртку, тулилися заплакані, посинілі від холоду діти. Той самий чоловік, який з амвона красномовно повчав паству будувати високі будинки, що тягнуться до небес. Тепер він зі сльозами на очах щиро дякував Всевишньому за цю скромну яму в землі. Чотирнадцять людей опинилися щільно замкненими в крихітному просторі, спочатку розрахованому тільки на одного.
Люди сиділи в неймовірній тісноті, притиснувшись один до одного, як оселедці в дерев’яній бочці. Але найголовніше і важливе — їм усім було тепло, і вони точно були живі. І поки нещадна снігова буря шаленіла зовні, перетворюючи степ на суцільне біле крижане пекло, всередині панував спокій. Дружина священника нарешті прийшла до тями через пару годин безпечного перебування в теплі. Її небезпечний жар поступово почав спадати, повертаючи здоровий колір обличчя.
Це рівне, стабільне природне тепло зробило для її змученого організму те, чого не змогли б таблетки. Минуло дві довгі, томливі доби, перш ніж циклон остаточно втратив свою руйнівну силу. Два повні дні, протягом яких ніхто з присутніх навіть не думав про те, щоб висунути ніс на вулицю. Весь цей час Олена щедро, без зайвих питань ділилася з гостями своїми вкрай мізерними продуктовими запасами. У хід пішли залишки простих коржів, варена квасоля та запаси питної води з каністр.
Їжі було зовсім небагато, але її впритул вистачило, щоб ніхто не ослаб від голоду. І поки вони тихо їли, чекаючи остаточного завершення негоди, Тарас Кравченко нарешті порушив тяжку мовчанку. Він тихо звернувся до дівчини, зізнавшись, що його технічний склад розуму просто відмовляється розуміти те, що відбувається. Чоловік затинався, ретельно підбираючи потрібні слова, щоб не здатися повним невігласом. Він запитав, яким саме чином ця примітивна споруда здатна зберігати такий неймовірний затишок без потужного котла.
Він не розумів, як це працює без багатошарових стін, товстого утеплювача і радіаторів опалення. Олена відірвалася від своєї алюмінієвої чашки з чаєм і прямо, відкрито подивилася на співрозмовника. Вона спокійно відповіла, що головний секрет криється в справжніх стінах, які зроблені з живої землі. Дівчина пояснила, що у щільного ґрунту є своя глибока природна теплова пам’ять. Ця пам’ять дозволяє землі пам’ятати літню спеку навіть у самий розпал суворої зими.
На глибині двох метрів під поверхнею степу температурний фон практично ніколи не змінюється від сезону до сезону. Він стабільно і надійно тримається в діапазоні між десятьма і п’ятнадцятьма градусами цілий рік. Тому, коли вона розпалює своє крихітне вогнище, вона не намагається нагріти повітря, що постійно тікає крізь щілини. Вона передає цінну енергію горіння самій землі, яка оточує її з усіх боків. А земля, немов гігантський акумулятор, дбайливо зберігає цей жар і потім віддає його дуже повільно і рівномірно…
