Три укладені шари дерну утворили двадцять п’ять сантиметрів живої землі прямо над її головою. Це була унікальна природна покрівля, яка чудово дихала і чудово утеплювала внутрішній простір. Для передньої виступаючої стіни вона використала ще кілька тополиних стовбурів такого ж діаметру і висоти. Олена глибоко вбила їх вертикально в землю, один щільно поруч з іншим, немов дерев’яні зуби гігантського гребеня. Між кожним стовбуром вона максимально щільно заштовхала суху степову траву для додаткової теплоізоляції.
Потім вона змішала в’язку глину з ручая з залишками соломи і водою, створивши дуже густу будівельну замазку. Голими руками вона скрупульозно замазала кожну мікроскопічну щілину, кожен отвір і кожен зазор, куди міг би проникнути крижаний вітер. Ця суміш швидко висохла на вітрі і стала монолітною і твердою, як справжній камінь. Уздовж ручая вона також знайшла старі піддони та дошки — дерево, що було частиною кинутого будівельного сміття. З цих дощок вона старанно сколотила вхідні двері для свого безпечного житла.
Двері вийшли не дуже красивими і трохи кривими, але вони щільно зачинялися, і цього було цілком достатньо. Дівчина зробила міцну раму з шару глини і зібраних каменів, після чого встановила двері на саморобні петлі. Тепер у неї був повноцінний вхід, вихід і надійний спосіб тримати суворий зовнішній світ зовні. Для внутрішнього обігріву вона не могла дозволити собі купити сучасний твердопаливний котел або навіть якісну металеву буржуйку. Хороші заводські печі коштували від п’ятдесяти тисяч гривень, а її бюджет був критично обмежений.
Вона витратила майже всі свої заощадження на найпростіші інструменти, продукти харчування та оплату оформлення документів на ділянку. Тому вона акуратно і грамотно склала топку з гладких річкових каменів. Олена вибирала камені розміром з кулак, округлені водою і стійкі до сильного жару. Вона склала їх у кутку свого укриття, створивши закриту камеру, де можна було безпечно спалювати невелику кількість гілок. А для димоходу кмітлива дівчина використала старі металеві каністри, знайдені на стихійному звалищі біля поселення.
Вона розплющила їхні краї, щільно з’єднала між собою і густо замазала всі стики термостійкою глиною. Вийшла функціональна металева труба, яка безпечно виходила через дах із дерну і виводила дим назовні. Ця кустарна система була далекою від інженерної досконалості, але вона чудово працювала на практиці. Дівчина могла розпалити зовсім маленький вогонь із сухих гілок, і дим слухняно піднімався по жерстяній трубі. Тепло залишалося всередині приміщення, а масивна кам’яна топка вбирала цей жар і повільно віддавала його годинами після того, як вогонь повністю згасав.
Весь цей грандіозний проєкт обійшовся їй рівно у сім тисяч гривень непередбачених витрат. Решта накопичених грошей пішла на найпростішу, базову і дешеву їжу для зимівлі. Вона закупила борошно, сіль, трохи соняшникової олії, макарони та сушену квасолю. У неї практично не залишилося вільних коштів, жодної зайвої копійки в запасі, але над головою з’явився надійний дах. Чотири товсті земляні стіни зовсім не пропускали колючий вітер, а підлога не обпікала босі ноги крижаним холодом.
Вона повністю закінчила всі етапи будівництва до середини жовтня. Старі тополі біля пересохлого русла вже втратили все своє жовте листя. Дикі гуси летіли на південь рівним строєм, схожим на гострі стріли в сірому осінньому небі. Старожили поселення все частіше і з тривогою заговорили про насуваючу аномальну зиму. Вони в один голос твердили, що морози будуть неймовірно суворими, відчуваючи це якимось глибинним внутрішнім чуттям.
Тарас Кравченко на той час добудував просторий двоповерховий будинок із сучасних газоблоків з енергозберігаючими склопакетами. Він витратив півмільйона гривень тільки на зведення стін і утеплювач, ще двісті тисяч на металочерепицю та броньовані двері. На завершення він встановив потужний котел тривалого горіння, привезений на замовлення з Києва. У нього були абсолютно всі підстави щиро пишатися виконаною роботою. Його новий будинок по праву вважався найбільшим, сучасним і красивим у всьому поселенні.
Зі свого широкого ганку він любив дивитися у бік непримітного житла Олени і співчутливо хитати головою. Він щиро вважав її бідною і дурною дівчиною, яка живе немов дикий звір у виритій норі. Військовий Осадчий побудував добротний дерев’яний зруб, суворо дотримуючись усіх вказівок своїх численних посібників із виживання на межі цивілізації. Колоди були обтесані з ідеальною точністю, сучасний акриловий герметик закривав стики між кожним вінцем. Скатний дах його житла був покритий дорогою і якісною бітумною черепицею.
Цей проєкт обійшовся йому не менше ніж у півмільйона гривень, і він усе спланував бездоганно. На його тверде переконання, будь-хто, хто не дотримувався перевірених інженерних методів, був спочатку приречений на повний провал. Сім’я священника Волошина тимчасово жила в найстарішому модульному будинку поселення, зібраному з сіп-панелей. Це була стара будівля з дахом, наспіх перекритим товстим армованим тентом від негоди. Житло виглядало не розкішно, але вважалося цілком пристойним для скромних і невибагливих людей.
Саме таким, на їхню думку, і мало бути тимчасове пристанище благочестивої сім’ї. Священник минулої неділі навіть виголосив невелику проповідь про важливість творення і будівництва так, як велить здоровий глузд. Він пафосно говорив, що потрібно тягнутися вгору, до світла і неба, а не зариватися в темряву, подібно до сліпих кротів і змій. Коли настав листопад, у степу різко і безжально похолодало. Вранці пожухла трава рясно вкривалася колючим білим інеєм…
