— підійшов Артем. Батько здригнувся, ніби від удару: «Нічого. Просто все буде добре». Він відводив погляд убік, а руки його тремтіли.
Світлана повернулася з великим пакетом: печиво, вода, хліб — занадто багато їжі для звичайної поїздки до бабусі. Зазвичай купували тільки цукерки в подарунок. «Їжте», — сунула вона дітям печиво.
Асфальт скінчився, і машина затряслася по ґрунту, по лісовій колії. Вибоїни та калюжі заважали руху, гілки дряпали скло. Олена прокинулася від поштовху: «Тату, де ми? Тут страшно».
«Скоро приїдемо, потерпи трохи», — відповів батько, але Артем бачив, як його руки тремтять на кермі. Світлана курила одну сигарету за одною, нервово поглядаючи в дзеркало. Навколо був тільки густий ліс, жодного будинку, жодної людини.
Дорога стала зовсім вузькою, машина ледве протискалася між деревами, гілки скрипіли по даху. Батько раптово зупинив машину: «Все. Далі не проїхати. Виходимо».
«Що значить виходимо?» — Олена злякалася. — «Я не хочу, тут страшно». Артем обійняв сестру, передав їй ведмедика, і дівчинка притиснула іграшку до грудей. Батько і Світлана мовчки дістали з багажника пакет із дитячими речами.
Старі куртки, трохи їжі, пляшка води — Артем усе зрозумів. «Тату, що ти робиш?» — крикнув він, але батько не міг дивитися в очі. «Пробачте мені», — видавив він.
Світлана була жорсткішою: «Ми більше не можемо. Грошей немає. Ви сильні, виживете». — «А ми?» — «Ми починаємо нове життя».
Олена нічого не розуміла і чіплялася за батькову куртку: «Таточку, не їдь! Я буду хорошою, не буду вередувати, буду слухатися». Сльози котилися по її щоках, ведмедик випав з рук і впав у багнюку.
Олена підняла іграшку, притиснула до грудей, залишаючи на плюші мокрі плями. Батько відштовхнув її руки, швидко сів у машину і завів мотор тремтячими пальцями. Світлана вже сиділа на пасажирському сидінні, відвернувшись до вікна, не бажаючи бачити дитячі обличчя.
«Ми ж діти! Як ти можеш?» — кричав Артем услід. Машина розвернулася і поїхала, залишивши їх самих у тиші лісу. Тільки вітер шумів у гілках.
Олена плакала істерично, а Артем обійняв її, сам ледве стримуючи сльози. Він намагався зрозуміти, де вони і скільки кілометрів до людей. У пакеті лежало печиво на день, вода і дві старі куртки — більше нічого.
Сонце сідало швидко, ставало холодно. «Ми знайдемо дорогу додому, Оленко», — прийняв рішення Артем. Він узяв сестру за руку і пішов по колії назад, але вже починав падати сніг, замітаючи сліди машини.
Скоро стемніло, і вони навіть не знали, в якому боці дім. «Артемку», — шепотіла Олена, притискаючи ведмедика, — «а ми справді знайдемо дорогу?» «Знайдемо», — відповів Артем, хоча сам у це не вірив.
Попереду була тільки гущавина — дика, холодна, нескінченна. І десь у цьому лісі двоє покинутих дітей шукали дорогу додому, не знаючи, що дому в них більше немає. Діти йшли вузькою стежкою, сподіваючись знайти шлях назад.
Артем тримав Олену за руку, відчуваючи, як вона тремтить. Дівчинка постійно спотикалася об коріння та каміння, плакала від утоми. «Артемку, ноги болять», — скаржилася вона кожні кілька хвилин.
«Потерпи, Оленко, скоро знайдемо дорогу додому». Олена зовсім вибилася з сил, ноги підкошувалися, вона ледве переставляла ступні. Артем присів, повернувся до неї спиною: «Залазь, понесу тебе».
Олена обхопила його за шию, ведмедик бовтався в неї в руках. Артем піднявся і пішов далі; сестра була легка, але спина швидко заболіла. Темніло страшенно швидко, в лісі почали вити вовки — далеко, але моторошно.
«Артемку, а вовки нас знайдуть?» — здригалася Олена від кожного виття. «Ні, ми від них сховаємося». Стежка раптом розділилася на три частини, й Артем зупинився, розгублено дивлячись на роздоріжжя.
Він не пам’ятав, якою дорогою вони приїхали сюди. Усі напрямки здавалися однаковими — вузькі звірині стежки, що йшли в темряву лісу. «Артемку, а куди йти?» — запитала Олена, зісковзнувши з його спини.
Артем оглянув кожну стежку: ліва йшла вгору між високими соснами, середня — вниз до болотистої низини, права петляла між березами. Жодних слідів машини, жодних знайомих прикмет. «Не знаю», — чесно зізнався він.
Він спробував згадати дорогу: коли машина їхала останні кілометри, сонце було праворуч. Отже, вони їхали на північ, і треба йти на південь, до сонця. Але де південь у цьому лісі?
Вибрав ліву стежку навмання, оскільки вона здавалася ширшою. Але за пів години зрозумів свою помилку: дорога вела все глибше в ліс, все далі від цивілізації. Дерева ставали вищими, густішими, і між ними не пробивалося навіть слабке світло.
Вони заблукали остаточно. Почався дощ зі снігом — дрібний, холодний, пронизливий. Одяг дітей швидко промок наскрізь, Олена тремтіла всім тілом.
«Холодно», — шепотіла вона, стукаючи зубами. Артем шукав місце для ночівлі, дивився під кожне дерево, за кожен кущ. Перше укриття під широкою ялиною виявилося занадто відкритим, вітер задував сніг прямо під гілки.
Друге місце під поваленим деревом було сире, повне калюж. Олена ледве трималася на ногах, чіплялася за Артема: «Я не можу більше. Хочу додому». Артем обшукав ще десяток дерев.
Нарешті знайшов те, що шукав — невелику печерку під корінням величезної сосни. Дерево росло на невеликому пагорбі, коріння утворювало природний навіс. Земля всередині була відносно суха, пахла хвоєю та мохом.
«Тут переночуємо», — вирішив він, заповзаючи всередину. Печерка була тісна, але вкривала від вітру. Артем розчистив підлогу від гілок і шишок, постелив на землю свою куртку і вкрив Олену своїм светром.
Сам залишився в одній мокрій сорочці, яка липла до тіла. Олена тремтіла, притискаючи до грудей ведмедика: «Артемку, я замерзла». Артем ліг поруч, обійняв сестру, розтирав її руки і дув на замерзлі пальці.
Дістав із пакета печиво, якого залишилося кілька шматочків. Розламав навпіл, дав сестрі більший шматок: «На, їж». — «А ти?» — «Я не дуже голодний».
Олена не могла заснути, боялася звуків лісу. Кожен тріск гілок, кожен шурхіт у темряві здавався їй кроками звіра. Десь поруч щось велике продиралося через кущі, гілки ламалися, листя шурхотіло.
«Артемку, а там хтось ходить?» — шепотіла вона, тремтячи. — «Це просто вітер. Не бійся». Але Артем сам чув ці звуки: чи то кабан шукав жолуді, чи то ведмідь бродив у своїх справах.
Він міцніше обійняв сестру, готовий закрити її собою. Сова ухнула десь зовсім близько, дівчинка скрикнула і зарилася обличчям у ведмедика. «Ведмедику, захисти нас», — шепотіла вона іграшці.
Артем розповідав сестрі казки, які пам’ятав від мами: про хороброго хлопчика, який врятував сестру від злого вовка, про чарівну пташку. «Пам’ятаєш, мама казала, ведмедик захищає від усіх бід? Він нас охороняє». Олена міцніше притиснула іграшку до грудей.
Ведмедик був теплий від її дихання, пахнув домом і безпекою. «А чому тато нас покинув? Ми ж хороші діти», — запитала вона зовсім тихо. Артем не знав, що відповісти, горло стискалося від образи.
«Не знаю, Оленко. Але ми впораємося. Ми сильні». Сам він не спав усю ніч, прислухався до кожного звуку, готовий захищати сестру.
Вранці діти прокинулися голодні та замерзлі…
Коментування закрито.