«І що ж тепер буде?» Оксана подивилася на нього довгим і сумним поглядом.
«Не знаю, Андрію. Правда, не знаю.
Але тепер я розумію, чому тато всі ці роки приходив з роботи і довго сидів біля маминої фотографії. Просто сидів і мовчав.
Я думала, він сумує. А він чекав.
Чекав на справедливість». Вона зняла фату і поклала її на стіл.
«Вибач, мені потрібно побути наодинці». Через пів року Олега засудили.
Дали умовний термін, враховуючи вік, першу судимість і позитивні характеристики. Проте бізнес довелося віддати в рахунок компенсації збитків.
Майже все майно пішло. Василь Петрович цих грошей собі не взяв.
Він перевів свою частку на рахунок хоспісу — того самого, де колись лежала його дружина Марія у свої останні дні. Оксана з Андрієм не розлучилися, але щось між ними тріснуло назавжди й безповоротно.
Вечорами вона часто приходила до батька. Просто посидіти поруч, випити чаю, помовчати.
Одного разу вона запитала: «Тату, тобі легше стало?» Василь Петрович довго дивився у вікно.
«Ні, доню, — сказав він нарешті. — Помста не лікує.
Вона тільки зачиняє двері. Але біль залишається.
Завжди залишається». Він помовчав і тихо додав: «Але двері зачинені, і це вже дещо».
Коментування закрито.