— Третя міська. Реанімація.
— Добре, я приїду.
Вона поклала слухавку і подивилася на батьків. Ті чули розмову.
— Поїдеш? — запитав батько.
— Так.
— Навіщо?
— Не знаю. Напевно, щоб закрити гештальт.
Батько хмикнув.
— Розумні слова. Але, по суті, правильно. Іди. Тільки не дай їй себе знову поранити.
— Не дам, тату. Я вже не та.
До лікарні вона приїхала через дві години. Третя міська, старі будівлі, обшарпані стіни, запах хлорки і ліків. Реанімація на третьому поверсі. Марину не хотіли пускати, але вона наполягла. «Вона мене кликала. Передайте лікарю».
Через десять хвилин її провели до палати. Тамара Миколаївна лежала на ліжку, підключена до крапельниць і моніторів. Схудла, бліда, із запалими щоками. Вона здалася Марині старою, хоча їй було всього шістдесят п’ять.
— Прийшла, — прошелестіла свекруха, побачивши її. Голос був слабким, ледь чутним. — Прийшла. Не думала, що прийдеш.
— Я теж.
Марина сіла на стілець поруч з ліжком. Дивилася на жінку, яка стільки років отруювала їй життя, і не відчувала нічого. Ні злості, ні жалю. Порожнеча.
— Навіщо кликали?
Тамара Миколаївна закрила очі. Губи її тремтіли. Хотіла сказати.
— Що?
— Пробач.
Марина не повірила своїм вухам.
— Що?
— Пробач мені за все. — Свекруха відкрила очі. В них стояли сльози. — Я була неправа весь час, з самого початку.
— Чому ви мені це говорите?
— Тому що помираю. Лікарі не кажуть, але я знаю, відчуваю. — Марина мовчала. — Я хотіла кращого для Олега. Думала, що захищаю його від тебе, від усіх. А насправді… — вона закашлялася. — Насправді зруйнувала все. Його життя. Твоє. Своє.
— Це правда.
— Знаю. Тепер знаю. — Вона простягнула руку, тонку, з виступаючими венами. — Пробач мені, Марино. Будь ласка.
Марина дивилася на цю руку. Руку, яка підсипала проносне в її сік. Руку, яка вказувала на двері. Руку, яка відняла у неї вісім років життя. І взяла її.
— Прощаю.
Тамара Миколаївна заплакала. Тихо, беззвучно. Сльози котилися по її щоках і губилися в сивому волоссі.
— Дякую, — прошепотіла вона. — Дякую.
— Я не роблю це для вас, — сказала Марина. — Роблю для себе, щоб відпустити.
— Розумію. І це не означає, що я забула. Не забула і не забуду. Але ненависть — занадто важкий вантаж. Я більше не хочу його нести.
Тамара Миколаївна кивнула.
— Ти сильна. Завжди була. Я це бачила. І боялася.
— Боялися?
Коментування закрито.