— Подарунок вибираєте?
— Ні, собі.
— Тобто?
— Так, собі.
— Вітаю! Який термін?
— Три тижні всього.
— О, ще все попереду. Ось ці сорочечки дуже хороші, бавовна стовідсоткова, не линяють. Беріть одразу кілька, вони швидко брудняться.
Ольга купила три сорочечки й упаковку підгузків для новонароджених. Найменшу, на пробу. Продавчиня запакувала все в пакет, знову привітала. Ольга вийшла з магазину, стискаючи пакет у руці, і раптом відчула, як очі зволожилися. Вона справді буде матір’ю. Скоро.
Увечері, коли повернулася додому, Кирила ще не було. Ольга дістала із сумки гроші, пакет із дитячими речами. Принесла з коридору коробку з-під чобіт — високу, міцну, з кришкою. Поклала туди купюри, акуратно розрівняла. Зверху сорочечки, підгузки. Задумалася. Потім взяла аркуш паперу, написала великими друкованими літерами: «НАМ ТРИ МІСЯЦІ. ТАТУ, ПРИВІТ». Поклала записку зверху. Закрила коробку кришкою. Залізла на стілець, відкрила антресоль, засунула коробку в дальній кут, за старі ковдри та подушки. Злізла, обтрусила руки. Так. Ніхто не знайде. Навіть якщо Кирило полізе туди, не зверне уваги. Коробка як коробка, стара, взуттєва.
Сіла на диван, відкрила телефон. Записалася на УЗД через два тижні. Почитала форуми молодих мам: що брати з собою в пологовий будинок, як вибрати лікаря, які аналізи здавати. Інформації було море, голова йшла обертом. Ольга виписувала головне в блокнот. Перший скринінг у 12 тижнів, другий у 20, третій у 30. Аналізи щомісяця. Курси для вагітних, партнерські пологи — треба заздалегідь домовлятися з пологовим будинком.
Кирило повернувся о дев’ятій годині, втомлений, у запиленій спецівці. Роздягнувся, пройшов у ванну. Ольга розігріла вечерю: гречка з котлетами. Поставила на стіл, сіла навпроти. Кирило їв мовчки, жадібно. Вона дивилася на нього і думала: сказати? Не сказати?
— Як день? — запитала вона.
— Втомився. Об’єкт на іншому кінці міста, в заторах застряг. Виконроб обіцяв, що завтра вже тут, поруч, працюватимемо.
— Це добре.
Пауза. Кирило підняв на неї очі.
— Ти чого така задумлива?
— Так, втомилася теж.
Він кивнув, продовжив їсти. Ольга стиснула руки під столом. Не зараз. Рано ще. Треба почекати, поки коробка з грошима наповниться більше. Тоді скажу.
Наступного дня, в суботу, Ольга вирішила заїхати до свекрухи. Відвезти продуктів, заодно перевірити, чи правда холодильник новий. Зранку зібрала сумку: молоко, сир, хліб, ковбаса, овочі. Сіла в машину, поїхала. Людмила Федорівна жила в старій п’ятиповерхівці на околиці: квартира-однокімнатка, тісна, заставлена меблями.
Ольга подзвонила у двері. Свекруха відкрила, на обличчі здивування.
— Олю, заходь, заходь. Щось трапилося?
— Ні. Просто вирішила навідати. Продуктів привезла.
— Ах ти розумниця! Проходь, чай поставлю.
Ольга зайшла, скинула черевики. Пройшла на кухню, поставила сумку на стіл. Озирнулася. У кутку стояв холодильник. Великий, білий, двокамерний. Новий. Отже, правда купила.
Людмила Федорівна заметушилася, дістала чашки, заварила чай. Ольга сіла, розклала продукти.
— Який холодильник хороший, — сказала вона, — місткий.
— Так, нарешті купила. Старий зовсім помер, майстер навіть дивитися не став. Сказав, тільки викинути. Цей на виплат взяла. Плачу по п’ять тисяч на місяць.
— А перший внесок великий був?
— Тридцять тисяч. Ти ж пам’ятаєш, я у вас просила.
Ольга кивнула. Отже, не збрехала. Холодильник справді купила. Але осад залишився. Чомусь здавалося, що свекруха гроші на щось інше витратила.
Вони пили чай, Людмила Федорівна розпитувала про роботу, про Кирила. Ольга відповідала коротко. Потім свекруха нахилилася, знизила голос:
— Слухай, Олю, я тут подумала щодо того відрахування. Може, ти все-таки покажеш виписку? Я справді хочу допомогти, раптом там справді щось повернуть.
— Людмило Федорівно, я вже казала, відрахування так не працює. Не потрібна виписка.
— Ну чому ти така вперта? Я ж добра хочу.
— Дякую, але не треба.
Обличчя свекрухи потемніло. Вона відставила чашку, склала руки на столі.
— Ти щось приховуєш?
— Що? — Ольга насупилася.
— Ну, раз не хочеш виписку показати, значить, щось приховуєш. Може, гроші кудись витрачаєш? На себе? На щось, про що Кирилу знати не треба?
Ольга відчула, як усередині закипає злість. Взяла сумку, встала.
— Я нічого не приховую. Просто не вважаю за потрібне обговорювати свої фінанси. До побачення.
— Олю, ти куди? Я ж не хотіла тебе образити!
Але Ольга вже йшла до дверей. Одяглася, вийшла, грюкнувши дверима. Спустилася сходами, сіла в машину. Руки тремтіли. Сіла за кермо, глибоко вдихнула. Спокійно, все нормально. Просто свекруха полізла не у свою справу.
Увечері Кирило повернувся похмурий. Кинув телефон на стіл. Подивився на Ольгу важко.
— Мати дзвонила. Сказала, ти до неї приїжджала і нагрубила.
— Я не грубила. Я просто відмовилася обговорювати свої фінанси.
— Чому? Вона ж мати. Моя мати.
— І що? Це означає, вона має право контролювати, куди я витрачаю свою зарплату?
— Вона не контролює. Вона просто хотіла допомогти.
— Кириле, — Ольга встала, підійшла до нього. — Навіщо твоїй матері знати, скільки грошей у мене на картці?
— Не знаю. Може, справді відрахування якесь. Або вона переживає, що ми в боргах.
— Ми не в боргах. У нас все нормально.
— Тоді чому ти не можеш просто показати виписку? Що тобі варто?
Ольга стиснула губи. Пояснювати марно. Він не зрозуміє. Або не захоче зрозуміти.
— Тому що це моя особиста інформація. І я не зобов’язана ділитися нею ні з ким.
Кирило махнув рукою, відвернувся.
— Роби, що хочеш. Тільки не ображай матір.
Він пішов до кімнати. Ольга залишилася на кухні, відчуваючи, як усередині зростає глуха образа. Чому він завжди на її боці? Чому не може хоч раз стати на бік дружини?
Наступні дні минули в напруженій мовчанці. Кирило йшов на роботу рано, повертався пізно. Ольга теж намагалася затримуватися в офісі, щоб менше часу проводити вдома. Вони майже не розмовляли — тільки за необхідності. Людмила Федорівна більше не дзвонила. Але Ольга відчувала: це затишшя перед бурею. Свекруха не з тих, хто просто відступає.
Через тиждень, у п’ятницю ввечері, Ольга прийшла додому і виявила, що в квартирі хтось був. Нічого не зникло, але речі були зрушені. Книги на полиці стояли не так. У шафі одяг висів в іншому порядку. Ольга пройшлася кімнатами, перевірила. У спальні комод був прочинений. Вона точно пам’ятала, що вранці закрила його. Серце впало. Хтось рився в їхніх речах. Хто? Кирило? Ні, він на роботі весь день. Тоді хто?
Вона дістала телефон, подзвонила Кирилу.
— Ти вдома був удень?
— Ні, на об’єкті. А що?
Коментування закрито.