Молодший братик, гордість родини, невизнаний геній, хронічний ловитель удачі й принциповий безробітний. Денисові йшов тридцять другий рік. У цю мить його значне тіло обтягувала толстовка, яку Сергій загубив пів року тому.
Брат сидів, широко розставивши ноги, і методично, мов екскаватор, наминав величезний шматок свинячої шиї, щедро политий брусничним соусом. Перед ним на столі стояла ціла батарея тарілок. Рум’яні пиріжки з капустою, нарізаний скибками балик, вазочка з якимись екзотичними горіхами й літровий пакет елітного вишневого соку, з якого стирчала соломинка.
Денис шумно втягував сік, попутно гортаючи стрічку в смартфоні останньої моделі. Біля плити в підтиканому фартуху метушилася Зінаїда Павлівна, знімаючи з дека свіжу партію гарячих еклерів. На її обличчі, яке завжди нагадувало гіпсову маску скорботи, сяяла розчулена, майже свята усмішка.
— Їж, Денчику, їж, тобі ж мозок живити треба. У тебе такі серйозні проєкти зриваються, суцільний стрес! — воркотіла мати, підсуваючи до нього тарілку з випічкою.
Сергій завмер у дверному прорізі. Пакети, залишені в коридорі, раптом здалися йому неймовірно важкими, ніби набитими цеглою, а не фермерськими сосисками.
— О, пузатий приїхав! — прочавкав Денис, не відриваючи погляду від екрана. Витяг соломинку з рота й махнув братові половиною пиріжка. — Здоров! Чого стоїш, як бідний родич на паперті! Проходь, не затуляй протяг.
Зінаїда Павлівна обернулася. Усмішка миттю сповзла з її обличчя, поступившись місцем звичному діловому невдоволенню, з яким зустрічають сантехніка, що прийшов на годину пізніше, ніж треба. Вона витерла руки об рушник, змахнула невидиму крихту з ідеальної стільниці й сухо промовила:
