Але важкі дерматинові двері грюкнули, відрізавши його від цього спектаклю. Сергій збігав сходами так швидко, ніби за ним гналася зграя голодних вовків. Він закинув пакети в багажник, грюкнув кришкою з такою силою, що машина брязнула сигналізацією. Вищання шин по асфальту стало чудовим акомпанементом до його внутрішнього стану.
Тепер у його голові билася лише одна думка. Поліна. Про порожній холодильник і спокійний голос, який не обіцяв нічого доброго. Він гнав малолітражку так, що стрілка спідометра лякливо ховалася за червону позначку.
Біля квіткового кіоску, що притулився біля автобусної зупинки, він ударив по гальмах. Вискочив назовні, ледь не збивши з ніг якогось пенсіонера. Увірвався в задушливий, просяклий сирістю й хризантемами павільйон.
— Найбільший, найрозлогіший, щоб у двері не пролазив! — гаркнув він ошелешеній дівчині-флористці.
За три хвилини він запихав на заднє сидіння безглуздий величезний віник із метрових синіх гортензій, обмотаних крафтовим папером. Букет займав половину салону й періодично ліз Сергієві просто в обличчя, перекриваючи огляд у дзеркалі заднього виду.
Двір, знайомий під’їзд. Сергій влетів на третій поверх, перестрибуючи через сходинку. У руках пакети, під пахвою гігантський сніп синіх квітів. Дихання збилося, серце калатало десь у районі горла.
Він виявив, що в квартирі триває активне завантаження. У коридорі стояв кремезний чолов’яга в брудній спецівці й методично виносив гігантську валізу кольору скаженої фуксії та базу робота-пилососа на сходовий майданчик, щоб спустити їх у фургон.
— Гей, ти хто такий?
