Життя без прикрасЯ не закричала. Не заплакала.
Я сказала одне слово:
— Зрозуміла.
Олег зрадів. Він вирішив, що я зрозуміла в сенсі погодилася.
Він навіть сказав:
— От і розумниця, я знав, що ти не будеш ускладнювати.
Я пішла до кімнати, зачинила двері й сіла на ліжко. І просиділа так, мабуть, хвилин двадцять.
Усередині було дуже тихо і дуже ясно. Я запитала себе, про що думала в ці двадцять хвилин. Не про будинок і не про гроші. Я згадувала дрібниці.
Як я після інфаркту свекрухи три тижні моталася до неї в лікарню через усе місто після роботи, а Інна приїжджала, коли виходило. Як я оплачувала її ліки і ніколи про це не згадувала. Як на минулий Новий рік я три дні готувала на 14 людей, а свекруха за столом сказала гостям:
— Ну, Наталія в нас, звісно, господиня ніяка, все нашвидкуруч, але що вдієш, кар’єристка.
І як я 12 років щоразу знаходила виправдання. Вона літня. Їй важко.
Олег же не винен. Не буду ускладнювати. А потім мені спала на думку одна проста річ, від якої в мене всередині все стало на свої місця.
Я подумала: якби моя найкраща подруга розповіла мені таку історію про себе, що б я їй сказала? І я точно знала відповідь. Я б сказала: «Світлано, тобі 41 рік. Скільки ти ще збираєшся купувати місце в родині, куди тебе все одно не пускають?»
Ну от. Отже, і собі я скажу те саме.
А потім я взяла телефон і зробила дзвінок.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.