До ранку вони лишалися на кухні. Господиня згадувала малого Максима, його шкільні успіхи, плани. Олексій слухав і думав, що бажання батьків і бабусь захистити дитину іноді лише погіршує справу. Можливо, якби Максим раніше зіткнувся з наслідками своїх вчинків, якби не був певен, що бабуся завжди його прикриє, усе склалося б інакше.
За вікном уже світало, коли змучена безсонням і переживаннями Світлана Романівна поступилася.
— Добре, Олексію. Ти маєш рацію, ходімо. І в поліцію, і до Віктора Григоровича. Сьогодні, раз уже ранок… — Вона завагалася. — Прошу тебе про одне: не залишай мене з цим саму.
— Не залишу, Світлано Романівно, — він міцно стиснув її руку. — Я поруч. Ми впораємося разом.
Заснули вони просто на кухні. Випадкова зустріч літньої вчительки й юнака з дитячого будинку зблизила їх сильніше, ніж бувають близькими деякі кревні родичі.
Вранці Олексій пояснив кураторові, чому йому потрібно пропустити заняття. Вислухавши його, той не лише відпустив, а й запропонував допомогу коледжу: юридичну консультацію та матеріальну підтримку для колишньої вчительки.
У поліції заяву про вимагання спершу приймати не поспішали. Молодий лейтенант зі стомленим обличчям пояснював, що самих слів недостатньо: потрібні свідки й докази. Тоді Олексій докладно розповів про нічний напад, показав слід від ножа на дверному одвірку кухні й попросив направити слідчого, щоб той оглянув будинок. Після цього ставлення змінилося. Заяву прийняли й призначили виїзд оперативної групи.
Звідти вони поїхали до Віктора Григоровича. Вислухавши розповідь про ніч, він похитав головою.
— Справа серйозна, однак боротися можна. Правильно зробили, що пішли в поліцію: це, можливо, пришвидшить розгляд нашого позову. На приватних кредиторів теж можна заявити за вимагання й погрози. Але тоді від вас знадобляться свідчення проти Максима. Ви згодні їх дати, Світлано Романівно?
Вона помовчала й кивнула.
— Так. Уночі я багато про це думала. Олексій має рацію: Максим повинен відповідати за те, що зробив. Я надто довго все йому спускала — ось до чого це призвело.
— Тоді почнімо, — юрист узявся намічати порядок дій. — Зберемо відомості про казино, куди ходив ваш онук. Такі заклади нерідко діють незаконно, нам це може стати в пригоді. І самого Максима треба шукати: без його свідчень буде важче.
Поки обговорювали подробиці, Олексій спостерігав за господинею. Загнаність потроху сходила з її обличчя. Замість колишньої безпорадності на ньому з’являлася рішучість захищати власне життя й будинок.
Коли вони повернулися, оперативна група вже працювала в будинку. Літній слідчий із проникливим поглядом вислухав обох, оглянув сліди проникнення й боротьби, зробив знімки, заповнив протокол.
— Припускаєте, хто міг прийти до вас? — запитав він, закінчивши з паперами.
Світлана Романівна докладно виклала історію онука: його борги, підроблену довіреність.
— Отже, тут ще й шахрайство, — задумливо сказав слідчий. — Серйозна справа. Оголосимо Максима в розшук. Для нього ж краще: з такими боргами перед такими людьми його життю може загрожувати небезпека.
Провівши поліцію, Світлана Романівна сіла в крісло й заплющила очі.
— Не уявляла, що доживу до такого — давати свідчення проти власного онука, — гірко промовила вона.
— Ви чините правильно, — Олексій присів поруч. — Із близькими теж доводиться бути суворими. Особливо коли людина збилася з дороги.
— Де ти набрався такої мудрості, Олексію? — Вона вдячно подивилася на нього. — Тобі вісімнадцять, а міркуєш, наче старий, який уже все побачив.
— Дитячий будинок змушує швидко дорослішати, — він знизав плечима. — За тебе там ніхто труднощів не вирішить. Самому доводиться.
Події дня так схвилювали обох, що й наступна ніч майже минула без сну. Олексій намагався відволіктися ремонтом старого радіоприймача, який давно барахлив. Світлана Романівна перебирала родинні папери, листи й фотографії. Потім покликала його подивитися дитячі малюнки Максима, шкільні зошити й грамоти з олімпіад.
— Ось що він уже в шостому класі розв’язував, — гордо показувала вона. — Математичка казала: талант. А цей літак у сьомому зробив. На міській виставці йому дали перше місце.
Олексій бачив, скільки болю завдавали їй ці спогади. Тоді онуком пишалася вся родина, від нього чекали багато чого; тепер із ним пов’язувалися тривоги й розчарування.
— Він ще може налагодити життя, Світлано Романівно, — обережно сказав Олексій. — Люди помиляються, а потім усе ж підводяться. Ви тільки не здавайтеся й більше не дозволяйте йому уникати відповідальності…
