Підморгнувши своєму кумедному, круглому відображенню, я подумки, з єхидною усмішкою побажала Валерієві триматися міцніше в майбутньому, неминучому випробуванні суворими кліматичними умовами нашого міста. З гучним, металевим клацанням дверного замка я рішуче відчинила вхідні двері й сміливо ступила в лячну, крижану темряву зимового, непривітного вечора. Рівно в призначений час, хвилина в хвилину, підтверджуючи свою пунктуальність, моя масивна, куляста постать виросла біля високих кованих воріт центрального міського парку.
Суворий, нещадний мороз миттєво, мов зголоднілий хижий звір, вчепився в мої рожеві щоки, які залишалися єдиною незахищеною ділянкою тіла в цій глухій, тканинній броні. Глибокий сніговий покрив під моїми важкими, масивними черевиками видавав характерний, дзвінкий і сухий скрип, який гулкою луною розносився по цілком безлюдних, темних алеях. Навколо не було абсолютно жодної живої душі, ніби це велике, галасливе місто раптом вимерло, поринувши в глибоку, постапокаліптичну зимову сплячку.
Усі нормальні, адекватні люди розсудливо й цілком виправдано воліли залишитися цього моторошного вечора у своїх теплих, світлих квартирах із розпеченими радіаторами опалення. Навіть ті самі міфічні, корисливі утриманки, яких так панічно боявся й ненавидів мій кавалер, явно обрали абсолютний комфорт розкішних ресторанів замість гарантованого обмороження. Лише двоє божевільних людей у цьому величезному, замерзлому місті вирішили добровільно кинути виклик розбурханій стихії в ім’я вельми сумнівних, заплутаних духовних пошуків і принципів.
Прямо біля монументального, засніженого входу до рекреаційної зони самотньо й жалюгідно маячила замерзла чоловіча постать, відчайдушно намагаючись зберегти рештки колишньої гідності. Це був той самий Валерій, убраний у зовсім недоречне, тонке й легке осіннє пальто, яке аж ніяк не рятувало свого власника від пронизливого шквального вітру. Чоловік нервово, з лячною частотою переступав з однієї закоцюблої ноги на іншу, марно намагаючись бодай якось розігнати кров, що стрімко застигала в його жилах.
Він час від часу, вельми смішно й недоладно підстрибував на місці, ніби виконував якийсь давній, забутий ритуальний танок стрімко замерзаючого північного племені. Його почервонілі, занімілі руки, повністю позбавлені рятівних рукавичок, раз у раз підносилися до рота, куди він відчайдушно й цілком марно дихав рештками гарячого повітря. Кінчик його довгого носа вже встиг набути лячно яскравого, насиченого відтінку стиглої фіолетової сливи, виразно сигналізуючи про початкову, небезпечну стадію обмороження тканин.
Водночас чоловічі вуха, що стирчали з-під тонкої в’язаної шапочки, палали яскравим, нездоровим багрянцем, різко контрастуючи з неприродною, лячною блідістю його змарнілого обличчя. Я неквапно, перевалюючись з ноги на ногу, мов незграбний пінгвін у своєму об’ємному костюмі, наблизилася до цього жалюгідного, тремтячого видовища, що стояло під тьмяним ліхтарем. Зупинившись на безпечній, комфортній відстані, я подумки приготувалася до першого, найголовнішого акту цієї заздалегідь спланованої, абсурдної театральної п’єси просто неба.
Крізь товстий, колючий шар намотаного на шию вовняного шарфа я вимовила коротке вітальне слово, яке прозвучало доволі глухо, спотворено й нерозбірливо. Мій спокійний голос майже повністю загубився в гучному, тужливому завиванні крижаного вітру, але чоловік усе ж якимось дивом почув мене й різко повернув голову. Він із неприхованим, величезним подивом окинув довгим поглядом мою монументальну, широку постать, явно не очікуючи побачити подібний, руйнівний для всіх стереотипів візуальний ефект.
Було цілком очевидно, що у своїх сміливих романтичних фантазіях він детально малював образ тендітної, беззахисної й витонченої феї в тонких, прозорих капронових колготках. Ця вигадана ним ідеальна муза мала красиво, естетично й зворушливо тремтіти на пронизливому вітрі, викликаючи в його душі приплив благородства й чоловічого домінування. За його геніальним задумом, саме в цей переломний момент він мав відчути себе справжнім, сильним героєм, великодушно зігріваючи слабку, залежну від нього жінку.
Однак сувора, нещадна реальність жорстоко й цинічно посміялася з його патріархальних ілюзій, наївних очікувань і відірваних від життя духовних практик. Замість трепетної, замерзаючої лані перед його затуманеним, сльозавим від вітру поглядом постав суворий, габаритний чоловікоподібний силует, що візуально нагадував професійного рятувальника з арктичної експедиції. Мій специфічний зовнішній вигляд випромінював таку неймовірну, залізобетонну практичність, що миттєво руйнував будь-яку можливу романтику на самому початковому етапі її зародження.
Його зведені судомою щелепи вибивали дрібний, нервовий дріб, коли він спробував із величезним зусиллям волі вичавити з себе коротке відповідне привітання. Стук його зубів був настільки гучним і виразним, що здавалося, ніби десь зовсім поруч працює мініатюрний, але дуже потужний будівельний відбійний молоток. Ковтнувши обпікаюче холодне повітря, він усе ж зумів насилу вимовити слова про те, що я, вочевидь, підійшла до вибору гардероба вельми ґрунтовно й серйозно.
У моєму спокійному, рівному голосі не було ані краплі співчуття до його страждань, лише глуха, непробивна іронія людини, якій у цю мить тепло й комфортно. Я уїдливо нагадала йому його ж власні, раніше написані гучні слова про те, що ідеальна супутниця має бути беззастережно готова йти за ним і у вогонь, і у воду. З неприхованою, широкою усмішкою, схованою під шарфом, я додала, що вирішила почати нашу спільну перевірку на міцність саме з жорсткого випробування екстремальним холодом.
Зовсім не даючи йому часу на заперечення чи виправдання, я бадьоро, сповненим ентузіазму тоном запропонувала нарешті взятися до запланованої програми нашого незабутнього вечора. Я наполегливо запросила його почати ту саму неквапну, романтичну прогулянку й досхочу, на повні груди надихатися свіжим, морозним повітрям, що обпікає легені. Покірно, мов приречений на страту в’язень, кивнувши головою, мій замерзлий лицар сумно поплентався слідом за мною вглиб темної, неосвітленої паркової алеї…
