П’ятдесятигривнева купюра повільно опускалася на натертий до блиску паркет конференц-залу, безконечно кружляючи в спертій атмосфері, мов зів’ялий осінній листок. Цей трохи зім’ятий жовтуватий папірець, що здавався тут цілком чужорідним предметом, м’яко приземлився просто біля носків моїх лакованих туфель. Я неквапливо нахилився, відчуваючи, як напружуються м’язи спини в крижаній тиші, що повисла довкола, і спокійно підняв його двома пальцями. Великий напис чорним перманентним маркером, грубо перекреслюючи історичний портрет Михайла Грушевського, знущально проголошував коротке слово: «Оренда».
Приглушена музика зі схованих у стелі динаміків і далі монотонно тягнула якийсь в’язкий джаз, створюючи сюрреалістичне тло для цього божевілля. Роман Казанцев стояв усього за три метри від мене, нахабно всміхаючись і вальяжно розстібаючи важкі золоті запонки на манжетах своєї бездоганної сорочки. Його ексклюзивна шовкова краватка, вартість якої перевищувала тридцять п’ять тисяч гривень, недбало висіла на спинці масивного шкіряного крісла на чолі столу. Просто поруч із цим кріслом застигла моя дружина Олена, нервово й метушливо поправляючи тонку мереживну бретельку своєї відвертої вечірньої сукні. Навколо довгого переговорного столу, вирізаного з цільного шматка полірованого червоного дерева, завмерли вісім найвищих керівників нашої інвестиційної компанії.
Більшість із цих людей ще хвилину тому голосно сміялися, міцно тримаючи в руках важкі кришталеві келихи з елітним шотландським віскі. Їхні почервонілі обличчя неприємно блищали від виступилого поту й випитого за вечір дорогого алкоголю, відбиваючи світло кришталевої люстри. Лише двоє присутніх винувато відвели очі вбік: віцепрезидент із корпоративних продажів і його молодий заступник, явно шоковані тим, що відбувається. Анна Смирнова, наша незмінна фінансова директорка, різко зблідла й напружено втупилася в світний екран свого смартфона, вдаючи, що читає важливого листа.
Я виразно бачив, як дрібне тремтіння струшує її тонкі пальці з бездоганним французьким манікюром, видаючи крайній ступінь нервового напруження. Саме в цю мить Роман із презирливою усмішкою жбурнув просто мені в обличчя зім’яту мереживну деталь жіночого гардероба. Це була зухвало дорога річ з останньої паризької колекції, яку я особисто купив на свою зарплату як подарунок на нашу річницю. «Забери свою законну власність, Морозов, причому обидві ці жалюгідні речі», — голосно й виразно промовив мій начальник, насолоджуючись власною владою. Гучний, підлесливий сміх його підлеглих миттєво прокотився величезною залою, накривши мене, мов задушлива брудна хвиля.
Олена навіть не зволила глянути в мій бік, і далі методично й холоднокровно розгладжувала невидимі складки на своїй вузькій шовковій спідниці. Вона поводилася так відсторонено й спокійно, ніби абсолютно нічого особливого чи надзвичайного в цю мить не сталося. Я мовчки склав кинуту річ у гранично акуратний квадратик і дбайливо опустив її в бічну кишеню свого вовняного піджака. Слідом я обережно згорнув жовтувату купюру з принизливим написом і надійно сховав її у внутрішню нагрудну кишеню, ближче до серця. У приміщенні знову повисла дзвінка тиша: Роман із явним передчуттям чекав від мене бурхливої істерики, гучних проклять і неконтрольованих криків.
Він щиро сподівався побачити чоловічі сльози відчаю й стиснуті кулаки, що в сліпій люті летять просто в його доглянуту, виголену щелепу. Цей самозакоханий хижак жадав побачити перед собою зламаного й розтоптаного чоловіка, який утратив будь-який контроль над власними емоціями. Моя агресія дала б йому ідеальний юридичний привід із ганьбою звільнити мене завтра ж уранці з формулюванням «неадекватна поведінка на офіційному корпоративному заході». Натомість я зробив повільний, якнайглибший вдих, розправив напружені плечі й подивився йому просто в очі з легкою усмішкою.
«Щиро дякую вам за цей незабутній вечір», — промовив я абсолютно рівним, позбавленим будь-яких емоцій голосом, від якого усмішка Романа ледь здригнулася. Я повернувся до дружини й додав: «Олено, наша машина вже чекає внизу, час їхати додому». Вона слухняно підвелася зі стільця, але тут-таки небезпечно похитнулася на своїх високих шпильках, намагаючись утримати рівновагу. Випитий нею третій келих колекційного шампанського явно зробив свою підступну справу, позбавивши її звичної грації та твердості ходи. Я ґречно підтримав її за оголений лікоть холодною рукою й упевнено повів до виходу з цієї зали, просякнутої лицемірством.
Анна Смирнова мовчки провела мене довгим поглядом, у якому тепер виразно читався тваринний страх не за мою долю, а за майбутнє всієї корпорації. Ця прониклива жінка була достатньо розумною й досвідченою в корпоративних інтригах, щоб чудово розуміти одну просту, але жорстоку істину. Вона знала зі своєї багаторічної практики, що саме такі спокійні, тихі й незворушні працівники зрештою йдуть найгучніше й найруйнівніше за всіх. У швидкісному ліфті Олена втомлено притулилася гарячим чолом до прохолодної дзеркальної стіни, яка візуально множила її згорблену постать до математичної безкінечності.
«Ти ж доросла людина і маєш розуміти, що все це було зроблено виключно заради нашого з тобою благополучного майбутнього», — заплітаючись язиком, почала виправдовуватися вона. «Адже Роман особисто клятвено обіцяв тобі довгоочікуване підвищення до посади віцепрезидента вже до кінця поточного кварталу», — додала дружина, дивлячись у своє відображення. Я мовчки натиснув світну кнопку першого поверху на сенсорній панелі ліфта й не промовив у відповідь ані слова. Опинившись на підземному паркінгу, я рішуче посадив Олену, що пручалася, на заднє сидіння викликаного заздалегідь комфорт-таксі.
Я чітко назвав здивованому водієві домашню адресу її матері на іншому кінці міста й щедро заплатив йому за всю поїздку наперед. Олена навіть не спробувала спитати, куди саме я збираюся йти пішки такої пізньої години, лише байдуже відвернулася до тонованого вікна. Дверцята автомобіля зачинилися з характерним глухим стуком, відтинаючи мене від минулого, мов лезо гільйотини. Жовтий седан плавно рушив із місця й швидко розчинився в холодній київській ночі, безповоротно забираючи з собою сім довгих років мого життя. Пронизливий зимовий вітер із боку темного Дніпра миттєво пробирав до кісток, нагадуючи про сувору реальність….
