— Це дідусь тата?
— Так.
Вона оглянулася навколо. Горищі було повно речей, але жодна з них не виглядала випадковою. Кожна лежала на своєму місці, ніби господар хати не збирався йти назавжди.
Після полудня Яромир утік досліджувати острів. Він бігав поміж соснами, знаходив старі стежки і кам’яні виступи. Часом його голос долинав іздаля: «Мамо, тут сліди! Це, мабуть, лисиця! А тут грибочки!» Він виглядав щасливим, по-справжньому щасливим. Варвара давно не бачила його такою радісною.
Вона сиділа на ґанку хати й дивилася на озеро. Вітер проходив крізь сосни, і їхні вершини тихо шелестіли. Звук був глибоким і м’яким, мов дихання. До вечора острів почав змінюватися. Світло стало золотистим, а вода озера відбивала небо, як дзеркало. Варвара раптом зрозуміла, що вперше за багато років вона чує справжню тишу. Не міську, не пустельну — живу. Вона чула вітер у хвойних, плескіт води, крики птахів і навіть власне дихання.
Яромир повернувся до хати весь у хвої й бруді.
— Мамо, тут є маленька бухта! — Він говорив швидко, збуджено. — Там можна рибалити.
Вона подивилася на нього:
— Тобі тут подобається?
Він кивнув без вагань:
— Дуже.
Ввечері вони розвели невеликий вогонь біля хати. Небо поступово темніло. Сосни ставали чорними силуетами. Коли ніч остаточно опустилася на острів, Варвара лягла на старе ліжко в хаті. Яромир заснув майже одразу. Вона ж довго не могла заплющити очі. Хата тихо скрипіла, іноді вітер проходив поміж дощок. У ці моменти їй здавалося, що хатина дихає, ніби старе дерево згадує все, що бачило. Вона думала про Гліба, про те, чому він ніколи не говорив про це місце, і про те, чому його дід прожив тут так довго сам.
Коли вона нарешті заснула, їй наснився озеро і старий будинок, який чекав.
Ранком вона вийшла на ґанок. Туман лежав над водою. Острів здавався майже казковим. Яромир уже сидів біля берега. Він кидав камінці в воду.
— Мамо… Можемо ми тут залишитись трохи?
Вона подивилася на хату, на сосни, на спокійну воду і раптом зрозуміла, що не хоче від’їжджати негайно.
— Кілька днів, — сказала вона.
Яромир усміхнувся.
У той момент вітер тихо пройшов поміж гілок сосен. І Варвара раптом відчула дивну думку. Ніби острів справді чекав їх. Але якщо це так, які ще сліди минулого залишив тут Артемій Ковров? І що саме він намагався зберегти на цьому забутому острові?
Ранок на острові приходив повільно, ніби обережно ступаючи по холодній воді озера. Сірий туман висів між соснами, і їхні верхівки здавалися далекими й примарними. Сонце ще не піднялося повністю, але повітря вже пахло вологою землею і старою деревиною. Варвара прокинулася раніше за Яромира. Стара хата все ще дихала нічною прохолодою. Дошки тихо поскрипували, мов дерево звикало до нових людей.
Вона накинула теплу куртку і підійшла до вікна. Озеро лежало нерухомим. Час від часу по воді йшла рябина, ніби хтось невидимий торкався її пальцями. Яромир ще спав на старому дивані, загорнувшись у плед. Його світле волосся було растрепане, а на обличчі — дивовижний спокій. В такі миті він здавався зовсім маленьким.
Варвара тихо підійшла до кута кімнати. Там стояла стара скриня. Вона помітила її ще вчора, але тоді сил розбирати речі вже не було. Скриня була важкою, зробленою з товстих дубових дощок. Металеві кути вкрився темною патиною. Кришка скрипнула, коли вона її підняла. Всередині лежали акуратно складені речі. Старий вовняний светр, рибацькі рукавиці, невеликий ніж із дерев’яною рукояткою і під ними — згорток паперів. Він був перев’язаний вицвілою синьою стрічкою.
Варвара обережно взяла його. Стрічка була м’якою від часу, майже розсипалася в пальцях. Вона розв’язала її. Усередині лежали листи. Багато листів. На кожному конверті акуратним почерком було написане ім’я: Гліб Зорін. Її серце на секунду зупинилося. Вона повільно сіла на стілець і відкрила перший лист. Почерк був крупним, упевненим. Чорнило трохи розтіклося від вологи.
«Глібе, сьогодні вітер знову зламав одну з сосен біля причалу. Я полагодив дах, але дошки старіють швидше, ніж я».
Варвара читала повільно. Листи були написані багато років тому. У перших рядках Артемій Ковров писав майже спокійно. Він розповідав про зими. Про те, як лід на озері іноді тріскається вночі так голосно, що здається, світ розколюється навпіл. Писав про ремонт хати, про човен, про рибу. Але між рядками відчувалося самотність.
В одному листі він писав: «Сьогодні я знову бачив лисицю. Вона приходить до хати вже другу зиму. Напевно, ми обидва більше звикли до цього острова, ніж до людей».
Варвара впіймала себе на думці, що читає ці рядки так, ніби слухає голос старого чоловіка. Голос, якого вона ніколи не чула.
Яромир прокинувся і підійшов до неї.
— Що ти читаєш?
— Листи.
— Чиї?
