«Ми можемо зробити тут справжнє, надійне притулок. Для всіх тих, хто живими повернувся з фронту, але так і не зміг заново знайти свій зруйнований дім». Сергій щиро й широко усміхнувся. «Я саме багато про це думав останнім часом. Здається, настав слушний час».
Вони разом вийшли на мороз до старого засипаного входу в ту саму підземну майстерню Морозова. Земляна стеля там серйозно обвалилася, а ветхі стіни потребували капітального укріплення. Іван оглянув усе довкола уважно, дуже обережно й цілеспрямовано, як справжній професіонал.
Виявилося, що він працював досвідченим архівістом і істориком-аматором, який усе життя по крихтах збирав військові хроніки своєї великої родини. «Якщо ми надійно укріпимо тут несучі балки, — впевнено сказав він, професійно оцінюючи стару кладку, — то тут можна зробити чудову кімнату відпочинку».
«Тут поміститься невеличкий сухий склад, а також спеціальне місце для зберігання старих листів і пам’яті. Це буде справжній музей, але живий і діючий». Сергій погодився кивком. «Тоді почнемо роботу негайно, не відкладаючи у довгий ящик». І важка праця знову закипіла.
Добрі люди з сусіднього села прийшли на допомогу одразу, щойно почули чудову новину. Силач Ілля на своїх плечах притащив важкий дерев’яний брус, а спритний Єгор приніс надійне кріплення й рулони скловати для утеплення. Ліда принесла гарні старі вишивки й яскраві ткані рушники, щоб з любов’ю прикрасити голі стіни.
«Якщо це справді буде дім для тих, хто важко повертається до мирного життя, — мудро сказала вона, — то він має бути теплим не лише від цегляної печі, а й від людських рук». Добра Аграфена принесла важкий мішок відбірної картоплі і велику скляну банку пахучого меду. «Павло завжди дуже хотів, щоб тут постійно був хтось, кому можна простягти руку допомоги».
«Саме так ми всі разом і зробимо», — підсумувала вона. Сергій і Іван трудилися не покладаючи рук пліч-о-пліч, розуміючи один одного з півслова. Арктас весело бігав між робітниками, а часом мирно лягав просто у ніг Івана, ніби остаточно визнаючи в ньому щось дуже рідне і близьке.
Коли на вулиці зовсім стемніло, оновлена підземна майстерня вже була майже готова. Там укріпили стіни, встановили міцні нові двері, поставили зручні широкі лави і невеликий міцний стіл. На стінах прибили надійні гачки для важкого верхнього одягу.
Вони урочисто запалили кілька воскових свічок. Їх м’яке світло красиво падало на свіжостругані балки, на стопку старих листів, на потертий рюкзак Івана і на задоволену, теплу морду відпочиваючого Арктаса. Сергій із глибоким задоволенням поглянув на свій преображений дім.
Сяйво яскравого вогню красиво відбивалося від свіжепофарбованої блакитної двері, ніби це був якийсь світлий знак невичерпної надії. «Тепер це вже не просто стара лісова ізба, — з гордістю сказав він, — це справжній дім для тих, хто безнадійно заблукав на війні і в тяжкому повоєнному житті». Іван схвально кивнув, з пошаною поклавши руку на міцне дерево столу.
«Це дивовижне місце — істинна спадщина його великого й доброго серця. А тепер ця спадщина стала й нашою». І в дзвінкій тиші холодної зимової ночі блакитний притулок із глибоким диханням ожив. Наче цей старий дім нарешті знайшов усіх, кого так довго й віддано чекав.
Ранок у горах настав дивовижно прозорим, ніби він був цілком тканий з кристально чистого світла й тонкого мерехтіння інею. Сніг тепер танув поволі, оголюючи на поверхні темні вологі плями оголеної землі. І всім здавалося, що сама природа готується до чогось нового, тихого, але надзвичайно важливого.
Сергій прокинувся з дуже странним, важким відчуттям у грудях, яке він не одразу зміг пояснити собі. Охолонувша піч ще щедро тримала у собі приємне остаточне тепло, але повітря в невеликій кімнаті було надзвичайно й тривожно нерухоме. Арктас звично лежав біля самої порога, як завжди, проте в усьому його поставі відчувалося щось зовсім інше.
Це була нерухомість не пильного собачого чергування, а абсолютної, всепоглинаючої старечої втоми. Коли Сергій стурбовано підійшов ближче, його серце болісно стиснулося. Шерсть старого хаскі, колись надзвичайно густа й благородно срібляста, тепер була повністю пронизана густими пасмами білої сивини.
Його міцні лапи тепер ледь помітно, але постійно тремтіли, а дихання стало таким тихим, що нагадувало далеку ехо-Хвилю в високих горах. «Ну що ти, мій старий», — дуже м’яко й сумно прошепотів Сергій, повільно опускаючись на коліна поруч з собакою. Арктас із великим трудом підняв свої колись ясні очі.
Вони ще були блакитними й розуміючими, але в них читалася безкінечна втома. Це були мудрі очі, які пережили холодний сніг, жахливу війну й неймовірно довгий шлях, що дивно простягався крізь зламані долі кількох поколінь. Сергій дбайливо провів шорсткою рукою по його теплому лобі.
Він фізично відчув, як живе тепло його єдиного друга невблаганно відходить у нього з-під пальців. Саме в цей страшний момент він остаточно зрозумів одну річ. Земний час вірного Арктаса стрімко наближається до свого логічного кінця.
Той день минув зовні досить спокійно. Сергій мовчки працював з Іваном у відновленій підземній майстерні, ретельно укріплюючи останню земляну стінку. Іван, який тепер став йому мов рідний брат, відразу помітив, що Сергій постійно й нервово відволікається від роботи…
