— Нормально. Не спала, але нормально.
— Ми збираємося. Через годину виїжджаємо. Славик уже зателефонував батькам, вони чекають на нас. Максим не розуміє, що відбувається, питає, чому так терміново їдемо до бабусі.
— Скажи, що вирішили відвідати їх спонтанно. Не треба дитину лякати. Мамо, а ти точно будеш в порядку одна?
— Буду, Іринко. Не хвилюйся за мене. Головне, щоб ви були в безпеці.
Вони ще трохи поговорили, Валентина змусила себе говорити спокійно, впевнено, щоб донька не хвилювалася. Коли поклала слухавку, руки знову затремтіли, і вона ледь не впустила чашку.
День тягнувся нескінченно. Валентина намагалася займатися звичайними справами: помила посуд, протерла пил, випрала білизну. Але все робила механічно, думки були далеко. У голові прокручувалися сцени минулої ночі, слова Геннадія, його обличчя, коли вона відчинила двері поліції.
Близько полудня зателефонували з відділку поліції — жінка-слідча, яка була вночі. Попросила приїхати завтра о десятій ранку: дати свідчення, підписати ще якісь документи.
— А мій чоловік де зараз? — запитала Валентина.
— В ізоляторі тимчасового тримання. Його допитали, він дав зізнавальні свідчення. Завтра буде вирішуватися питання про запобіжний захід.
— Що це означає?
— Можливо, його відпустять під підписку про невиїзд. Можливо, продовжать утримання під вартою. Залежить від багатьох факторів.
— Зрозуміло.
— Ще один момент. Ті люди, яким він винен гроші. Ми передали інформацію у відділ по боротьбі з організованою злочинністю. Буде проводитися оперативна розробка. Але це займе час. Тому вам справді краще бути обережною. Якщо помітите стеження, підозрілих людей біля будинку — одразу дзвоніть.
Після розмови Валентина довго сиділа на дивані, дивлячись в одну точку. Значить, небезпека реальна. Ці люди можуть прийти сюди, шукати Геннадія, вимагати гроші. А його немає. І грошей немає.
Вона встала, пройшлася по квартирі, перевірила замки на дверях, на вікнах. Все закрито. Потім згадала про стару бейсбольну биту, яка валялася на антресолях з часів Ірининої юності. Дістала її, поклала в передпокої, за парасолькою. Про всяк випадок.
Увечері знову дзвонила Ірина: вони дісталися, все гаразд, батьки Славика зустріли тепло, Максим уже носиться по двору з місцевими дітьми.
— Мамо, а як тато? Ти що-небудь знаєш?
— Він в ізоляторі. Завтра вирішать, що з ним робити далі.
— Ти підеш до нього?
Коментування закрито.