Я просто інформую про наслідки твоїх дій, як ти нас інформував усі ці дні».
Мельников вийшов, грюкнувши дверима. А у вагоні почалася підготовка до завтрашнього дня. Усі розуміли: це буде остання битва за гідність і за право залишитися людьми.
Уночі ніхто не спав, сиділи групами й тихо розмовляли. Згадували дім, родини, минуле життя, ніби прощалися. Ганна сиділа між Костилем і професором Воронцовим у мовчанні.
Потім професор сказав: «Знаєте, я тридцять років вивчав історію і тільки тепер зрозумів головне. Історія — це не дати й події, історія — це люди, які залишаються людьми в нелюдських умовах. Ми з вами зараз творимо історію, про яку ніхто не дізнається».
Гірко всміхнувся Костиль: «Дізнаються. Обов’язково дізнаються. Може, через роки, через десятиліття, але дізнаються».
Ранок тридцятого дня почався з гуркоту, коли поїзд різко загальмував на кінцевій станції. За вікном виднілися сірі бараки пересилки, вишки з кулеметами й колючий дріт до обрію. Північний край зустрічав нову партію в’язнів.
Двері вагонів відчиняли по черзі: спершу перший, потім другий. Чулися крики конвою, гавкіт собак і плач жінок. Сьомий вагон залишили наостанок, навмисне.
Коли відчинили двері, на пероні вже стояв цілий натовп. Мельников у парадній формі, десяток автоматників, начальник пересилки — товстий майор із червоним обличчям — і ще кілька людей у цивільному. Це була та сама комісія.
«Вагон номер сім! Виходити по одному, руки за голову!» Першим вийшов Костиль, накульгуючи, але з високо піднятою головою, а за ним інші.
Ганну спеціально затримали, вона мала вийти останньою. «Товаришу начальнику», — Мельников звернувся до товстого майора. «У цьому вагоні стався груповий бунт, відмова підкорятися адміністрації й погрози представникові влади».
«Вимагаю показового покарання». Майор неохоче кивнув. Але тут уперед вийшов полковник Карелін: «Дозвольте відрекомендуватися, полковник Карелін, колишній начальник штабу дивізії і кавалер бойового ордена».
Один із цивільних пожвавився: «Карелін? Той самий, що в південній битві командував?» «Так точно. Ми зустрічалися на нараді багато років тому, ви тоді були у штабі фронту».
Цивільний виявився полковником служби безпеки зі столичної комісії. Він підійшов ближче: «Боже мій! Миколо Петровичу! Як ви тут опинилися?»
«Довга історія, але зараз важливіше інше. Капітан Мельников усі 30 днів дороги систематично порушував інструкції щодо утримання в’язнів. Він умисно помістив жінку в чоловічий вагон із особистої помсти й провокував конфлікти».
«Є 200 свідків». Мельников збілів: «Це наклеп, ув’язнену перевели за порушення режиму». «Яке порушення?» — спитали з комісії.
«Вона чинила опір адміністрації». «Де протокол? Де свідки з адміністрації?» — Мельников мовчав.
А Карелін продовжував: «Ба більше, капітан Мельников намагався використати службове становище для примушування ув’язненої Михайлової до співжиття. Є свідки його візитів до слідчого ізолятора». І тут сталося несподіване: зі строю конвоїрів вийшов старий сержант, той самий, що приносив воду.
«Дозвольте доповісти?
